Курсова робота на тему: Я вибрала Долю собі сама: життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко - Курсові роботи - Навчання
Я вибрала Долю собі сама: життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко
Реферат з української літератури
Тема: "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька - Василя Костенка, поліглота-самородка, педагога від Бога, який при потребі міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі. І.Бокий підкреслює: "Родинне виховання - воно було звичайним за житейськими мірками, але "на рівні вічних партитур": як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку". На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди. Оскільки Ліна Костенко пізніше скаже, що її життя - у її віршах, то деякі поезії проливають світло й на все генеалогічне дерево, яке не могло дати бутафорських плодів, якщо яскравими особистостями були цілі покоління предків. Добре, якщо заздалегідь учитель запропонує окремим учням вивчити напам'ять і продекламувати поезії "Веселий привид прабаби", "Люблю легенди нашої родини", "Храми", "Мати" (не всі, тільки одну-дві - на вибір учителя). Прослуховування цих творів скрасить біографію, а живі, колоритні персонажі запам'ятаються старшокласникам на усе життя.

Коли Ліні виповнилося шість років, сім'я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив "чорний ворон" батька на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою "ворога народу", вона просто не могла змиритися в душі, за що І чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонне й грубо принизили, відірвали від неї і матері й забрали на все її цим арештом охмарене дитинство.

А потім була війна. Евакуація. Страшні, "сумні біженські мандри". Психологи вважають, що випробувані катастрофами й катаклізмами діти надто швидко дорослішають, навіть у ранньому чи підлітковому віці вже мають очі збагачених багатолітнім досвідом сивих поважних старців. Війну маленька Ліна сприймала саме такими очима, про що свідчать поезії "Мій перший вірш написаний в окопі", "У Корчуватому, під Києвом", "Колись давно, в сумних біженських мандрах". Здавалось би, що могло запам'ятатися одинадцятилітній дитині? Пожежі, вибухи, солдати-чужинці. Звичайно, залишилося в спогадах і це. Але найбільше врізалися у свідомість свідчення доброти й милосердя українців - ті риси, які не могла знівелювати й здевальвувати навіть несподівана війна, навіть трагічний відступ армії, навіть страшні слова "евакуація" та "окупація":

У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Вона надовго запам'яталася ровесникам І навіть вже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дІвчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене в мить озаріння словами. Несподівана, випадкова й, по суді, ні до чого не зобов'язуюча, зустріч Із Максимом Рильським, мабуть, все-таки мала глибокий підтекст, про який Ліна Костенко здогадалася аж у зрілому віці;

У шістнадцять літ юна поетеса вже мала перші публікації, отже, образно кажучи, заговорила зі своїм народом дійсно у віці молодого Рильського і Тичини.

Після закінчення середньої школи Ліна поступила у Київський педагогічний інститут, але цей заклад рутенщиною, схематизмом, поклонінням "сонцеподібному" вождеві швидко відбив бажання вчитися далі. Богом даний талант і успадковане від батька почуття гідності й ставлення до науки як до вівтаря, а не як до прислужниці в державі спонукали студентку зробити вибір, на який зважитися було нелегко: Ліна покинула педагогічний вуз і подала документи в Московський літературний інститут імені М.Горького - як тоді підкреслювали, кузню талантів усього СРСР. Це дійсно був один з найкращих, найпрестижніших і найвільнодумніших навчальних закладів. Правда, й конкурс у цей вуз був неймовірний, але ж Ліна Костенко з гідністю витримала випробування. Навчалася майбутня знаменитість у колі відомих митців. Творчим семінаром керував російський поет Михайло Свєтлов, який не міг не помітити Ліниних непересічних здібностей. У заліковій книжці студентки не було ні трійок, ні четвірок. Дівчина надзвичайно багато читала, її талант міцнів, поетичне слово набирало високого звучання, "Хрущовська відлига" започаткувалася у Москві й, до речі, найдовше тут протривала. Студентка другого курсу Ліна Костенко вже мала можливість причаститися "естрадною" поезією таких авторів, як Євтушенко, Рождественський, Вознесенський. їхні вірші були оазисами в Богом забутій духовній пустелі велетенської країни, що Й далі, перевернувшись у якусь мить з боку на бік, лагодилася летаргічно спати від Курил до Карпат. Та студентам вірилося у нові повіви державного вітру більше, ніж старшому поколінню, молодим здавалося, що повернення до драконівських і ганебних ЗІ сторони держави переслідувань за правду вже не буде, що "культ особи" - страшна примара сталінської ночі - не вилізе з могили пити свіжу кров невинних жертв. Це в Україні Павличко говорив про Торквемаду. Москва не особливо боялася й остерігалася. Тут діяли інші закони й вирувало інше життя. Тут дійсно вільніше й безпечніше дихалося й жилося навіть тим талантам, які становили опозицію до влади.

Дипломною роботою Ліни Костенко стала чесна і глибоко громадянська збірка віршів "Проміння землі". Критик Всеволод Іванов, рецензуючи її 3 квітня 1956 року, прямо заявив: "Дипломна робота Ліни Костенко, вірші, заслуговує, з моєї точки зору, найвищої оцінки... Це дуже талановитий поет з великим майбутнім... Я відчуваю, що українські вірші її досконалі". Наступного року "Проміння землі" було видане окремою книжкою у видавництві "Молодь", а в 1958 вийшла нова збірка - "Вітрила". В обох за московським привілейованим стандартом (тільки для столичних митців, тільки для росіян за національністю, не різних там "буржуазних націоналістів") не було віршів-паровозів про Леніна й партію, не було штучних відгуків на червоні дати календаря. Але ж авторкою була українка! Але ж збірки виходили в Україні! Тут великою сміливістю, як на ті часи, вважалося навіть укласти, навіть запропонувати до друку такі книги. А Ліна Костенко їх видала! Непоступливість й уміння аргументувати свою позицію, свій вибір у Ліни Костенко починалася саме з цих перших книг Інша річ, що згодом окремі риси характеру переростуть у позицію, сформують неординарний світогляд, зроблять Ліну Костенко живою совістю епохи. Значно пізніше поет, який прийшов у літературу у 80-их роках Юрій Андрухович, по-філософськи мудро скаже, що бодай комусь із творчої когорти обов'язково випадає особлива роль:

Серед невизнаних і визнаних
повинен бути хоч один,
хто стане речником і вісником,
і перевізником годин.

В українській літературі, хоч мала вона багатьох талановитих митців-чоловіків, серед яких і таку постать, як Василь Стус, роль обраної Богом на символ і прапор все-таки випала Ліні Костенко. А може, й не випала. Може, вона сама свідомо обрала собі Долю, Долю тяжку, як Ісусів хрест, і світлу, як перше причастя:

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі - моєї обраниці.

На початку шістдесятих років у літературу стрімко ввійшли Микола Вінграновський та Іван Драч, їхньою "хресною мамою" стала "Літературна Україна", помістивши вагомі добірки. Ліна Костенко на той час уже мала дві книжки, готувала третю - "Мандрівки серця". Але і їй "Літературна Україна" вділила сторінку. З виданням "Мандрівок серця" уже не було так просто, як з двома першими. Система пильнувала, щоб неугодні не ставали відомими. Мабуть, Євген Маланюк був наслуханий про Лінині "ходіння по видавничих муках", більше того, навіть побоювався, що цей талант знищать. У статті "Малоросійство" він писав: "Дуже прикметний недавній випадок з посткою Ліною Костенко. По виданні тільки двох книжечок поезій - вона опинилася з кляпом в роті. Не з огляду на тематику (про кохання й соловейка така В.Ткаченко воропає собі без перешкод)... Ні, справа була не в тематиці, а в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації і занадто яскравій літературній культурі...А, на біду, - поетка справжня та ще й з власним стилем. Це й припечатало її долю. Вона фактично вже задушена, не вспівши навіть заквітнути. Випадок з Ліною Костенко, може, найяскравіше показує справді сатанинську чуйність совєтського апарату малоросизації".

Коли "хрущовська відлига" почала підмерзати, у 1963 році поетеса подала у видавництво четверту книгу своїх поезій - "Зоряний інтеграл". У цій збірці Ліна Костенко ще далеко до знаменитих виступів І.Дзюби та В.Стуса підчас прем'єри "Тіней забутих предків" гнівно заявила у вічі системі.

Передбачаючи реакцію цензури на таку заяву, авторка "Зоряного інтегралу" не побоялася кинути й промовистий виклик.

Якби ця збірка вийшла, вона б стала неперевершеним явищем в українській літературі, видатною подією в культурному житті. Та вихід спочатку затримали, потім спробували авторку умовити щось поміняти, щось викинути, щось дописати на замовлення. Не вийшло. Ліна затялася не на життя, а на смерть. За височайшим велінням політичного олігарха верстку розсипали. Здавалось би, проблема з виданням, ввімкнене "червоне світло" мали б заставити авторку опальної, замордованої живцем книги бути хоч трохи обережнішою. Де там! Разом з Аркадієм Добровольським Ліна Костенко написала кіносценарій "Перевірте свої годинники". На українському республіканському конкурсі цей сценарій навіть отримав друге місце, в лютневому номері журналу "Дніпро" за 1963 рік появився друком, розпочалися успішно зйомки, було відзнято цікавий матеріал.

А у 1972 році Ліна подала нову збірку - "Княжа гора". І знову -безкомпромісну, і - знову чесну, і - знову високохудожню. А ці три риси вже розцінювалися як злочин проти системи. Щоб "поставити на місце" непокірну поетесу, до рецензування підключили справжніх фахівців, добрих майстрів поетичного слова - Миколу Бажана й Леоніда Первомайського. Хай меншою чи більшою мірою - відповідно, та все ж таки приручені системою, вони пропонували Ліні, образно кажучи, за вихід цікавої і дуже потрібної для народу книжки заплатити "кесарю кесареве". Кажуть, йшлося усього про одну поезію, яку вимагали зняти з рукопису. Директор видавництва переконував: "Господи, яке значення має той один вірш?" - "Має. Або збірка виходить з цим віршем, або я забираю рукопис". Той вірш був, як підкреслює С.Короненко, про рідну землю, про Україну. Чи багато втратила б збірка без нього? Принаймні не стільки, скільки втрачали шанувальники, не дочекавшись нової книги. Та Ліна Костенко не була би Ліною Костенко, якби на таке погодилася. І старші поети-порадники, і редактор, підштовхуючи авторку до компромісу, намагалися самі в собі притлумити власну совість, виправдати власні поступки. Ліна Костенко, максималіст від природи, притримувалася іншої думки: хто зрадить раз, той зрадить вдруге, хто поступиться в малому, поступиться і у великому. Навіть припущення про такий гріх лише в думці породило поезію "Щось на зразок балади, - як вийшли букви з-під моєї влади".

А тим часом сам М.Хрущов на зустрічах з інтелігенцією взимку 1962-1963 років дав ясно зрозуміти,! що в с е не може бути дозволено. Підспівуючи йому, 8 квітня 1963 року на нараді творчого активу та ідеологічних працівників тодішній секретар ЦК України А.Скиба безапеляційно заявив про "формалістичні викрутаси зі словом", які вже привели або неодмінно приведуть до "викривлення ідейно-художнього змісту". Щоб не бути голослівним, Скиба навіть назвав "порушників": Миколу Вінграновського, Івана Драча, Ліну Костенко. Як тільки було дано вказівку доморощеним церберам "кусь-кусь" і "фас", горе-критики накинулися на "мічених". Зі сторінок "Правды Украины» пролунало таке оскаженіле гавкання, що хоч вуха затуляй. Партія почала прямо вимагати від митців мажору й оптимізму, а не глибоко філософських й перейнятих правдою безпросвітнього життя народу творів.

Директор видавництва "Радянський письменник", спробувавши перевірений метод нападання на автора мокрим рядном звинувачень і докорів, отримав рішучу відсіч і з образи взявся писати вірнопіддане пояснення владі про причину невдачі своєї тригодинної розмови з Ліною Костенко: "Із нашої зустрічі я зробив висновок: низький рівень культури Л.Костенко виключав можливість вести з нею справді творчу розмову..." Л далі, то вже й зовсім в дусі дебільних бюрократів з усмішок Остапа Вишні: "На утвердження світлого, поетично піднесеного, у повному розумінні нашого, Л.Костенко просто нездатна, бо тут потрібен талант справжній, а не дешево роздутий". Ну, що ж, плебей від літератури й не міг осягнути аристократа в літературі, йому просто не дано було розуміти велике. Замість віршика на замовлення про Леніна, партію, чи, на лихий кінець, комунізм поетеса відізвалася гнівною поезією-інвективою "Червоні краплі глоду".

Кінець "хрущовської відлиги". Тріскучі "брежнєвські заморозки". Поетеса береться за найтрагічнішу сторінку в історії України - Берестечко. У 1966-1967р.р. було написано основну частину роману з однойменною назвою, хоч твір допрацьовувався, шліфувався і дописувався "на всіх етапах наступних українських трагедій - і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х... Уже тоді Ліна Костенко поставила руба питання, чому українці не можуть збудувати держави навіть при найсприятливіших умовах. З уст головного героя "Берестечка" Богдана Хмельницького зірвалися тяжкі слова не тільки самобичування, а й пересторога-волання до наступних поколінь, і, страшно напророчити, але й навіть до нашого, до тих, хто сьогодні не може дати ради на керівних посадах.

І обіграний в образі змія-спокусника тоталітарний режим, і втома нації, яку вже переконали, що геніїв можна зупинити, вірніше, всіх уже давно позупиняли, й особливо вдалі останні рядки, які свідчать про непідвладність Божих обранців слугам диявола, - все це разом створює не тільки картину конкретної доби, а й космічну картину величі людського духа, сили й наснаги нескореної особистості.

У 1987 році була видрукована книга "Сад нетанучих скульптур", де Ліна Костенко подала драматичні поеми надзвичайно високого філософського та художнього рівня, та книжечка для малят "Бузиновий цар", а в 1989 році побачило світ "Вибране". Дочка поетеси Оксана Пахльовська підкреслює: "Після "Вибраного" мама каже, що її творчість тільки почалась".

У 1990 році вся Україна відзначала ювілей великої письменниці. Анатолій Дімаров у вітальному слові сказав; "Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися? Одні лежать нетлінно в землі (залізобетон не гниє і не тліє). Інші ж уже встигли перебудуватися, і тепер ми бачимо лише їхні дубові потилиці, бо вони й сьогодні попереду, у перших, як то кажуть, рядах. Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант".

Коли в 1994 році вийшли перекладені італійською мовою "Інкрустації", Консорціум венеціанських видавців присудив українській авторці премію Франческо Петрарки, то можна вважати світовим визнанням таланту Ліни Костенко.

Ліна Костенко також брала участь у обстеженні чорнобильської зони, щоб разом з іншими науковцями вияснити справжні масштаби трагедії. Свою сталкерську місію вона виконала з честю.
  • Тема: Курсові роботи
    Добавил: ImsteR
  • Просмотров: 513
    Рейтинг: 5.0
  • Категория: Навчання
    Дата: 30.12.2012
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]