Курсова робота на тему: Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом (Улас Самчук) - Курсові роботи - Навчання
Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом (Улас Самчук)
Курсова робота
з української літератури
"Я тому письменник, що відчуваю обов’язок
перед народом (Улас Самчук)”

Біографія письменника — перший крок до розуміння його творчості. Але не тільки. Саме знайомство з найвидатнішими представниками певного народу вважав одним із шляхів до зрозуміння національного характеру український філософ М. Шлемкевич. Безсумнівно, що Улас Самчук — одна з найяскравіших постатей українства, людина, яка зуміла втілити в собі найкращі риси української ментальності — ліризм, поетичність, вразливість серця — і перебороти його найбільші хиби: почуття меншовартості, індивідуалізм, невміння підпорядковувати свої інтереси інтересам загалу. Тому вивчення його біографії — це заглиблення у багатий духовний світ письменника, аби зрозуміти, відчути його, аби знайти в ньому те, що має стати опорою у власному житті.
Нагадуємо учням, що охарактеризувати духовний світ людини — це визначити, яка мета її життя, який ідеал, уявлення про щастя; яке місце в ієрархії цінностей займають почуття честі, гідності, обов'язку, патріотизму; чи має ця людина розвинену національну свідомість, що значить для неї Україна і що ця людина зробила для України; чи розвинена у неї воля, це людина дії чи бездіяльний мрійник-ідеаліст.
Подати основні біографічні відомості та охарактеризувати духовний світ Уласа Самчука найкраще за допомогою його спогадів «На білому коні» та «На коні вороному». Добре, коли разом з учителем це зроблять кілька учнів, які прочитають їх і підготують відповіді на такі запитання:
1. Що спричинило появу спогадів Уласа Самчука? Що означають назви «На білому коні» і «На коні вороному»?
2. Що було домінантою характеру Уласа Самчука з дитинства і до зрілих літ? Про що він мріяв? Чого прагнув?
3. Чи сприяли обставини формуванню особистості майбутнього письменника? Розкажіть про найближче оточення хлопця. Хто і що в дитинстві справило на нього найбільший вплив і чому?
4. Яким було суспільне життя Волині за часів панської Польщі? Як воно вплинуло на духовний розвиток українців?
5. Чому Улас Самчук прагнув вирватися з села?
6. Які риси характеру допомогли юнакові здійснити задумане? Чому він втікає на Захід, а не на Схід? "
7. Що дало хлопцеві знайомство із Заходом? Що найбільше цінував він там?
8. Як оцінює письменник український національний характер, думки, душу, прагнення українців?
9. Що, на думку Уласа Самчука, найбільше спричинило деформування українського національного характеру?
10. Чому, не зважаючи ні на що, він вірив у майбутнє українського народу?
11. Як автор спогадів характеризує ментальність інших народів: чехів, поляків, росіян?
12. Сутність, причини, наслідки більшовизму в розумінні У.Самчука.
13. Сором для Уласа Самчука - в чому він? І перед ким?
Аби спонукати учнів до активного сприйняття нової теми, пропонуємо їм запитання, відповіді на які вони повинні підготувати вдома і матеріалом для яких буде розповідь учителя і його помічників на даному уроці:
1. Охарактеризуйте духовний світ Уласа Самчука:
а) його розуміння смислу життя;
б) яке місце серед інших рис характеру митця займали обов'язок, честь, гідність, самоповага, патріотизм, воля?
в) чи можна духовний світ У.Самчука назвати гармонійним?
2. Чи можна стверджувати, що це український національний характер? До якого типу (за класифікацією М. Шлемкевича) його можна віднести: «старосвітські поміщики», «сковородинська людина», «гоголівська людина», «шевченківська людина»?
Розпочинається урок. На дошці — портрет Уласа Самчука і його слова: «Я тому письменник, що відчуваю обов'язок перед народом». Зліва — хронологічна таблиця життєвого шляху (виготовлена на окремому аркуші чи спроектована через епідіаскоп):
20.02.1905 - с. Дермань (тепер Здолбунівський р-н Рівненської області).
1913 — с. Тилявка (тепер Шумський р-н Тернопільської області). Церковно-приходська школа; гімназія (м. Крем'янець); членство в терористичній групі.
1927 — вояк польського війська — дизертир — Німеччина.
1929 - Прага, навчання на гуманітарному факультеті УВУ (зак. 1931).
1938-1939 - участь у визвольній боротьбі на Західній Україні.
1939-1941 - редактор газети «Волинь» (м.Рівне).
1942-1943 - кореспондент німецького пресового бюро в Рівному.
1944-1945 — Німеччина; один із засновників і керівників Мистецького Українського Руху (МУРу).
1948 — еміграція до Канади.
9.07.1987 — помер у м.Торонто (Канада). Похований на цвинтарі церкви св.Володимира українського поселення Київ на околиці міста.
Справа — основні віхи творчого шляху письменника:
1926 — опов. «Тараско» (ж-л «Наша бесіда»); співпраця з «Літературно-науковим вісником», «Самостійною думкою», «Розбудовою нації», «Сурмою».
1932 — зб. новел «Месники».
1932-1937 — «Волинь» (трилогія).
1932 — «Кулак» (роман).
1934 — «Марія» (роман)
1934 — «Гори говорять» (повість).
1936 — «Віднайдений рай» (зб.новел).
1947 — «Юність Василя Шеремети» (роман).
1948 — «Сонце з Заходу» (повість).
1948-1982 - «Ост» (трилогія): «Морозів хутір» (1948); «Темнота (1957); «Втеча від себе» (1982).
1948 — щоденникові записи «П'ять по дванадцятій. Записки на бігу» (надруковані 1954 р).
1956 — «На білому коні» (спогади).
1959 — «Чого не гоїть огонь» (роман).
1968 — «На твердій землі» (роман).
1975 — «На коні вороному» (спогади).
1979 — «Планета Ді-Пі» (спогади).
1980 — «Слідами піонерів» (роман).
Поштовхом до розмови про митця може стати аналіз записаного на дошці біля його портрета вислову.
— Яке слово в цій самохарактеристиці ви вважаєте вузловим для зрозуміння особистості митця?— запитуємо учнів.
Відповідь очевидна: обов'язок. Отже, саме обов'язок перед народом є рушійною силою діяльності Уласа Самчука.
Вирушаючи в 1944 році з України на Захід, розуміючи, що цього разу вже, очевидно, назавжди, Улас Самчук знову й знову задумувався і над власною долею, і над долею свого народу: хто ми? які ми? чому ми такі? і чому наша доля така? Власне, пошукам відповіді на ці запитання присвячена вся художня творчість письменника, про це багато розмірковують його герої, але на цей раз слово вирішив узяти сам автор: «...ще дуже багато недосказаного... і навіть до кінця не додуманого... Що нам треба додумати і досказати».
Так народилися спогади, в основу яких лягли події від 1941 року, коли 8 травня прослалася письменникові дорога на Схід, до батьківського дому, коли вірилося, що приїде він на свою землю як апокаліптичний вершник «на білому коні» з луком переможця,— до року 1944, коли 21 листопада довелося прощатися з Україною, від'їжджаючи «на коні вороному» «з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити». Ці спогади - це і самохарактеристика, пошуки витоків власного «я» (природа, історія, культура; родина, найближче оточення, освіта); це і заглиблення в національну психологію (влучні спостереження та зауваження про ментальність українців та їхніх сусідів); це атмосфера доби, аналіз причин і наслідків подій, свідком і учасником яких був автор, розповіді про людей, з якими довелося зустрітися на життєвому шляху.
Саме ці спогади дають найбільше матеріалу для зрозуміння духовного світу Уласа Самчука, домінантою якого є неспокій, дерзання, воля, прагнення «вглиблюватися в своє життя і шукати причин свого призначення».
ДИТИНСТВО: ВРОДЖЕНЕ І НАБУТЕ
«Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордону. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-33, концентраційні табори... І вічне вигнання». Так писав про себе Улас Самчук напередодні свого 40-річчя.
Справді, на долю .письменника випало побачити й пережити стільки, що цього цілком вистачило б не на одного чоловіка: 1905-1917 - імперія Романових, 1918-1920 - Українська Народна Республіка, 1920-1927 - Річ Посполита, 1927-1929 - Німеччина веймарська, 1929-1940 - Чехословаччина, 1941-1944 - німецька окупація в Україні, 1944-1948 - німецькі табори Ді-Пі, вересень 1948 - еміграція до Канади.
Силою обставин письменник опинився в центрі подій, що докорінно змінили обличчя Європи.
Усі його предки були хліборобами, кріпаками.
У спогадах письменник згадує предків по батьківській лінії: прапрадіда Йосафата, прадіда Кирила й прабабу Євдокію, діда Антона та бабу Лукію; і по материній: прапрадіда Кирила, прадіда Михайла Рудого-Мартинюка, прабабу Євдокію, діда Уліяна та бабу Євдокію.
Рід не був багатим. Дід Антін мав дев'ять десятин землі на чотирьох синів — Ялисея, Олексія, Омелька, Парфена — і дочку Лукію.
Батько письменника — Олексій Данильчук-Самчук народився 27 жовтня 1869 року. Після раптової смерті першої дружини Марії, яка залишила йому двох сиріт — Катерину й Василя, одружився вдруге з Настасією Рудою-Мартинюк (нар.28 грудня 1877 p.). У цьому шлюбі в них народилося п'ятеро дітей — Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчинка Васса, яку в родині звали Василиною. Петро та Пилип померли одного місяця від скарлатини, коли їм було 3 і 2 роки.
1907 року батько вибрався з Дерманя на хутір Лебедщину — за п'ять кілометрів від села, де мав п'ять десятин землі, «хуторець з трьох будинків: хати разом з хлівом під одною покрівлею, клуні на мурованих з каменю стовпах насупроти хати і свининця, курника та дровітні під одною стріхою навпоперек...»
Згодом тяжкою працею «розжився» ще на одну десятину, а 1913 року переїхав до Тилявки на Крем'янеччині (Шумський район), де мав уже 14 десятин.
Дядько Парфен залишився на прабатьківщині, а дядько Омелько пішов у прийми до Півчого.
Батьки прагнули дати своїм дітям гарну освіту, хоча сам батько закінчив лише «три групи» народної школи, а мати знала три літери: А — як кроківка, Ж — як жук, О — як калачик. Проте брати вибрали хліборобську долю і навчання продовжив лише Улас, а з синів дядька Ялисея — Григорій, який закінчив історико-філологічний факультет Варшавського університету, працював доцентом університету у Львові, 1940 року був заарештований і зник безвісти.
«Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані»,— писав уже зрілий автор.
«Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань? Ні, сказав би Гоголь, Ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають у зелені, то знову десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет, або принаймні звичайний фотоаматор, з будь-яким «Кодаком» начерезпліч... Все то кидається на всіх, ніби зграя звірів. І хоч-не-хоч,— Ви здаєтесь. Зупиняєтесь, знімаєте капелюха й старанно вітаєте цю царицю волинських сіл»,— захоплено напише він після відвідин Дерманя в 1942 році.
Початкова освіта в Тилявецькій церковно-приходській школі була однобокою, неповною, безсистемною. Книги тут були переважно релігійного змісту, навчання проводилося російською мовою, історію, літературу вивчали тільки російські.
«Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких «шкіл» на так звану цілу волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох».
Після закінчення у 1917 році народної школи в Тилявці хлопець продовжує навчання у Дерманській двокласовій школі при духовній семінарії. В період УНР вона була перетворена на вищепочаткову чотирикласову школу з українською мовою навчання. У 1920 році, коли Улас Самчук закінчив три класи, поляки її закрили.
Навчаючись у школі, він квартирував у дядька Ялисея, з тих років і на все життя подружився з двоюрідною сестрою Палажкою. Закінчивши три класи, склав іспити до п'ятого класу української гімназії в Крем'янці.
«Я був типовим волинським селюком і провінціалом»,— зізнається Улас Самчук. Власне, інакше й не могло бути, адже «стиль і дух, і клімат глибокої провінції... мав властивість розчиняти в собі все їй чуже». «Земля наша мало давала нагоди жити великим життям. Особливо у цих наших рамцях глибокої провінції, національного безправ'я і соціальної безпорадности. Бо хіба ніде на планеті так мало уявляли про історично діючий час, як серед мого середовища... Ми перебували в стані історично задавненої стагнації... І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів — переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою».
- Що ж спричинило це пробудження?— запитаємо в учнів. — Пригадаймо «Зачаровану Десну» О.Довженка, біографії інших митців, врешті, погляньмо на самих себе: що впливає на формування духовного світу особистості?
— Насамперед,— скажуть учні,— вроджені нахили. А ще — природа, родинне оточення, історія, культура рідного краю.
Про це пише і Улас Самчук.
СПАДОК
Змалку він мав надзвичайну чутливість, вразливість душі, які породжували мрійливість: «Мені було років дванадцять-тринадцять, я пас на полі корови і, як звичайно, завжди про щось мріяв. Між тим часто мріялося про далекі чужі краї, про людей, про світ». Мав вроджене тяжіння до незвіданого: «У мене з кожною весною прокидався інстинкт птаха, якому все хотілося кудись летіти». Мав тверезий розум, який дивом, але все ж уживався з чутливістю душі: «Я належу до породи фантастів, які все-таки вірять в людський розум»; «Анатомія моєї духовності мала одну голову й одно серце... При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані».
ПРЕДКИ
Вроджене - це від предків. За винятком Данила Гуца, що прийшов до села ще за Хмельниччини і був козаком (звідси й назва кутка, де жили Самчуки,— Запоріжжя, а пo-вуличному їх завжди звали, а нащадків і зараз звуть Гуцами), всі вони виросли на землі й вросли в землю.
Батько — «господарський дух», «родовий, з діда й прадіда, мужик» — був важко перепрацьований, все життя обробляючи землю, корчуючи ліс, б'ючи каміння, аби «вивести в люди» своїх дітей. Будучи «раціонально заложеним», він передав цей раціональний склад мислення, як і почуття любові до землі та пошани до праці й людей праці, і своєму синові. Як і почуття відповідальності за все і всіх, хто побіля тебе, бо, окрім праці, щиро переймався громадськими справами, за що вдячне село справило йому по смерті «дуже величавий похорон».
Мати Уласа Самчука — «мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедроти землі, як кожна ластівка». Вміла гарно танцювати, співала, заквітчуючись віночками з живих квітів, вдягаючись у чудові вишиванки і справжні червоні коралі. Була ірраціональною натурою. Як говорили в селі, «нею шарпало, як тим віхтем соломи», але здалася вона Олексієві Гуцу із Запоріжжя «недосяжною фантазією щастя». І пожертвував він заради цього своїм спокоєм, не зваживши навіть на те, що ніякого приданого вона не мала. Чутливість, ліризм натури, вразливість Уласа Самчука — це від матері. І обом їм він завдячує тим, що став письменником. Бо хоча й хотілося батькам, щоб їхній син став лікарем, учителем, інженером, вони не перечили його захопленню літературою.
У родині зберігалися прадавні звичаї, обряди, традиції, вона жила за віковічними законами, де святими поняттями були Бог, праця, земля, рід, де хліборобський календар диктував розподіл обов'язків, де кожний знав свою роль і місце в житті. Це з родини виніс майбутній письменник переконання, що людей потрібно цінувати «не за їх маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами». Саме завдячуючи цим настановам найвищою цінністю стане для нього на все життя людина, рід, а не групові чи класові інтереси — «немудра вигадка немудрих голів».
ПРИРОДА
Чарівна волинська природа залишила незнищенний сліду хлопчачому серці. І для зрілого уславленого майстра, яким приїхав Улас Самчук до Дерманя у 1941 році, це село було справді «неначе писанка», незважаючи на те, що за радянської влади зникли «ліси, що оздоблювали обидва схили долини, і ті верболози над річкою, і те стависько з його пишними очеретами, і навіть сама річка та млинок звузилися і зменшилися до невпізнання».
ОСВІТА І САМООСВІТА
Початкова школа, в якій навчався У.Самчук, — «маленька з трьома вікнами і малим ґанком, крита соломою» — «не була школою, а хіба лише її символом. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків...» Кращу освіту давала школа при семінарії. Однак завдання, яке стояло перед семінарією: «спеціально вишколювати учителів для русифікації «западно-русского края», тобто Волині і Холмщини, а також «привіслянськоґо краю», тобто Польщі» — обумовлювало і відбір предметів, і мову навчання в школі — російську. Найбільше спричинила духовне пробудження майбутнього письменника Кременецька гімназія, яка робила з учорашніх селюків і провінціалів «не лишень фахівців діла, але також, громадян, патріотів, діячів і організаторів національного життя», і яка стала для юнака «величезним форумом і доброю лабораторією для вияву і розбудови... інтелекту».
І все ж, ведучи мову про визрівання духу автора «Волині», ми на перше місце повинні поставити самоосвіту.
«Кобзар» Тараса Шевченка приносить йому нову віру. Іван Франко зміцнює його дух. А були ще книги Майн Ріда, Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, В.Гюго, Л.Толстого. Вивчати історію допомагали твори В.Скотта, фізику — Жуль Верна, географію — Ф.Купера. Знайомство з біографіями багатьох людей розкривало горизонти, будило уяву, прагнення реалізувати свої мрії.
Любов до книги Улас Самчук збереже на все життя. Пригадуючи труднощі празького періоду, вже сивий майстер розповість, як рятували українську молодь у ті часи книги Блока, Єсеніна, Гумільова, Гоголя, Достоєвського, Толстого, Бальзака, Голсуорсі, Р.Роллана, Т.Манна, Г.Гессе, Л.Сінклера, М.Мітчелл, українських письменників, твори усіх, кого вдавалося дістати.
Поряд з художньою літературою він студіює в той час історію, філософію — Ганді, Клемансо, Масарика, Бісмарка, Бюлова, Шпенґлера, Ортегу-і-Тассета, Бердяева.
ІСТОРІЯ
Нею дихав кожен куток, кожна вулиця. Адже Волинь — один з найдавніших історичних та культурних центрів України. Як свідчать арабські джерела, ще в IV сторіччі нашої ери в басейні Західного Бугу жило плем'я чи союз племен із столицею Волинь або Велень та 70-ма містами чи укріпленнями. У VIII-IX століттях там жили племена волинян, бужан та дулібів, а головними містами були Волинь та Володимир, які в X столітті ввійшли до складу Київської Русі. «Можливо,— писав У.Самчук,— це була справді найстаріша земля Руська, віками нікому не підвладна, зі своїми дерев'яними городами, демократичними порядками, з князями і воєводами, які і до днів наших творять дуже своєрідне психологічно, а «можливо, й етнічно відмінне від решти слов'янських племен, плем'я».
Досліджуючи етногенез Волині, У.Самчук звертається до історичних, археологічних джерел, включаючи твори «батька історії» Геродота, старовинні міфи, легенди, перекази. Він наводить одну з легенд, згідно з якою волинська Горинь і є легендарною річкою Ерідан, у яку впав син бога Сонця Фаетон. Пролиті над сином сльози Сонця перетворилися в бурштин, і якщо зважити, що бурштин неодноразово згадується у волинському фольклорі, з його кольором люблять порівнювати колір очей, волосся, пшениці, з бурштину здавна на Волині роблять жіночі прикраси, то це припущення не здається такою собі казочкою.
Глибоке знайомство з фольклором та етнографією Волині, дослідження ментальності мешканців цього краю дало підставу письменникові зробити висновок про його своєрідність і відмінність від українського загалу. На підтвердження висловлених здогадів він наводить слова з волинської пісні: «Ой, наїхали вози й воли — гей, з України», з шевченківської «Відьми»: «Із-за Дністра пішли цигани і на Волинь, і на Украйну». «Витворилася атмосфера відмінності настрою, поведінки, наставлення,— підсумовує У.Самчук. — Помічається своєрідна семантична відмінність відчуття дійсності з філософсько-релігійним підґрунтям думання й діяння та органічним наставленням політично-державницької організації».
Дермань у XVIII столітті, завдячуючи Свято-Троїцькому монастиреві, заснованому ще у XV столітті князем В.Острозьким, і друкарні, духовній семінарії, школі, що були при ньому, переймає славу «Волинських Афін» — Острога. Тут працювали такі духовні титани, як Дем'ян Наливайко, Іван Федорів, Іов Княгиницький, Іов Борецький, Мелентій Смотрицький. Саме в цьому надзвичайно сильному духовному полі, попри те, що у XIX столітті воно було вже надзвичайно збіднене, і формувалася особистість майбутнього письменника.
Дермань — Тилявка — Крем'янець — трикутник початкового періоду життя У.Самчука, який визначив його подальший шлях. «Дермань для мене центр центрів на планеті»,— писав уже зрілий письменник. Тилявка — село «без особливого минулого, невеликої культури»— все ж дала хлопцеві відчуття зв'язку з селянською верствою, ввійшла «в плоть і кров» звичаями, обрядами, традиціями, дала відчуття й розуміння землі та праці на землі як основи життя. Крем'янець дав зразок хай і провінційної, але міської культури і, як свідчив сам автор, «був гідним місцем для юначого визрівання». Отже, і вроджене, і набуте. У спогадах на «Білому коні» пізніше з'являться такі слова: «Постають в уяві батьки, дім, рід, покоління, у цій землі їх коріння, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух».
Почуття безвиході в обставинах, коли творчий дух мав бути теж розчиненим, породжувало протест і небажання з цим миритися: «Ми в той час мали дуже небагато місця в цьому просторі, всі вулиці, написи, уряди, школи — все було виключно польське... Всі ми були на списку «нєпожондних», наші дипломи не були дійсні, щоб перейти до вищої школи, треба було робити додаткові державні іспити з дуже суворими вимогами... Але й ті, що проходили крізь те вухо голки, не завжди могли потрапити до вищої школи в Польщі. Залишалася заграниця, на яку рідко хто з нас міг собі дозволити...»
ЮНІСТЬ: МРІЇ І ДІЙСНІСТЬ
Боліло серце за рідний край. Цей біль породжував потребу діяти. Наголосимо на цьому надзвичайно важливому моменті: як часто наші бажання так і залишаються бажаннями через брак волі до їх здійснення, як часто проголошений патріотизм залишається голою декларацією через те, що людина «любить» Україну, як відомий герой В.Самійленка, - на печі. Улас Самчук - діяв. Окрім головування в літературно-мистецькому гуртку «Юнацтво», окрім просвітницької роботи, коли «брали приступом кожну хату і кожну душу», окрім організації кооперативу, театру, спортивних свят, танцювальної групи, було ще й членство в терористичній групі, яка, як вважали її учасники, була складовою частиною Української Військової Організації (УВО), була підготовка навесні 1928 року разом з гімназійним товаришем Антоном Гакеном замаху на українського єпископа Дениса Валединського, який погодився брати участь у святкуванні 132-ої річниці польського державного свята «3-го мая». Але в душі жила мрія: стати письменником.
Діяльність товариств «Просвіта» у західному краї України — це та основа, на якій закладалися початки боротьби за українську державність, формувалася нова людина. У споминах «На білому коні» У.Самчук пише: «... коли я... по довшому часі (у 1941 році — А.Ф.) прибув до свого села, воно вже було не колишнє село, а теперішнє. Різнилося воно від решти сіл, як різниться здорова людина від хворої. А з огляду на те, що ми розогнювали не класову, а скорше людську національну, політичну, господарську свідомість, село було збережене від провокацій, взаємоненависті і доносів, а тому його не зумів розкласти більшовицький режим останніх років і воно найкраще збереглося.
Ми не ділилися на панів, куркулів, підкуркульників, між нами не було партійних гістериків, бомбастичних пропагандистів, паперових «героїв праці», а звичайні розумні трудові люди».
Саме тому з такою мало не побожністю дивиться на будинок «Просвіти» у Львові молодий хлопець: «Довго стояв перед нею, дивився на неї і не міг надивитися»: тут «була наша чудова, дорога «Просвіта», яку я знав, любив і шанував, бо вона несла в наше село справді просвіту».
Львів став для юнака «тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західнього типу», систему відродження якої він «волів би поширити на решту української території». Саме у Львові, стоячи перед пам'ятником І.Франку, почув слова: «...не бійся, хлопче! Йди у широкий світ! Шукай і знайдеш, стукайся — і тобі відчинять!» «Може, це був голос Христа, а, може, Івана Франка»,— скаже пізніше письменник.
МЕТА
- Отже, є мета. Але чи достатньо її наявності, щоб людина збулася?- звертаємося до учнів. - Чи, може, бути ще щось? Що саме?
Якщо запитання виявиться заскладним, підкажемо учням: мета має бути високою, красивою, благородною. Тільки тоді вона поведе людину, допоможе сформувати себе. Недарма той же О.Довженко зазначав: «Тільки велика мета породжує великі характери».
Тому стати письменником У.Самчук мріяв не просто задля самореалізації. Він прагнув реалізувати себе в ім'я національної ідеї, «переборення і знищення» стану історично задавненої стагнації», у якій перебувала Волинь. Він потребував «світа, простору, досвіду, знання... А головне — свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити». Рабська покірність була чужою його натурі. Франкове «Лиш боротись — значить жить!» стало його кредом. «...Лишатися в глухій провінції, замученій поліційними обмеженнями, напівголодному раціоні покорму для душі і тіла для мене значило знищення. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя...»
ПОШУКИ
Влітку 1924 року була спроба перейти кордон радянської України, хоча «ніколи ні духом, ні серцем, ні розумом не був комуністом, не поділяв того вірування, не вважав його за господарську систему». Була просто віра, що там свобода, туди пішло багато товаришів, про неї розказували, за неї агітували. І дуже хотілося вчитися. Дорога закінчилась у польській в'язниці, де юнак познайомився з тими, хто вже «скуштував» «комуністичного раю».
Із наївною вірою в більшовицькі гасла було покінчено. Останньою краплею в цьому процесі стало зрозуміння, що дорога до Києва, де можна навчатись, де можна втілити свій фантастичний намір — написати епопею у трьох частинах про Україну з трьох різних періодів її життя — княжого, козацького і сучасного, — дорога ця — закрита.
«Дід-Дніпро» — так називався роман, надісланий до Державного літературного видавництва в Харкові. І стверджував у ньому молодий автор, що після перемоги соціалізму «він знову поділиться на націоналізм». Відповідь (але чомусь не з Харкова, а з Берліна) «гласила», що автор має талант, але сам рукопис «вимагає багато обробки, а головне — достотної зміни поглядів на багато деяких питань», а посольство України взагалі відмовило у видачі документів на в'їзд до України.
Разом із зрозумінням неможливості повернення на Україну прийшло й усвідомлення злочинної суті більшовизму, що згодом виллється у болюче: «...Хто вірить у большевизм — є свідомий злочинець проти себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться, — ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть».
Погляд спрямовувався на Захід. Він не міг залишатися з людьми, «які не потрапили сформувати норм вищого рівня... замкнулися в колі найнижчих інтересів і лишень віками безсило нарікали на якусь абстрактну долю, яка ніби завинила в їх становищі», не міг, бо «рабом є не тільки той, що кориться, а й той, що неволить до покори».
Сам письменник думав інакше: «Ніхто і нічого нам не завинив! Завинили ми самі! Завинив передусім я! А тому я мушу знати чому. І питати там, де є відповідь». На цьому моментові учитель повинен також особливо наголосити: юнак шукає причин невдач насамперед у собі. Це був погляд нового покоління, яке прагнуло конкретної дієвої праці, яке шукало конкретних відповідей на конкретні запитання. Гадаємо, такий підхід, такий приклад буде корисним для старшокласників у час їхнього громадянського змужніння.
ЗАХІД
Військова служба, до якої було покликано юнака, сприйнялася як знамення Боже. Переможець з марафонського бігу на 10 км спортивної дружини 16 піхотного полку 3-ої дивізії отримує медаль Хоробрості та два дні відпочинку. Випросившись на ці два дні до міста, він 23 серпня 1927 року дощової ночі переходить польсько-німецький кордон.
Відбувши за вироком німецького суду 3 тижні ув'язнення за нелегальний перехід кордону, Улас Самчук працює візником у багатого поміщика в м.Бойтені на Горішньому Шлезьку. Навчає згодом польської і російської мов дітей директора місцевої гімназії і сам навчається. У 1928-1929 роках - у Бреславському (теп. Вроцлавському) університеті, згодом переводиться до Праги в Український Вільний Університет, повний курс гуманітарного факультету якого закінчує 1931 року.
«У житті кожної людини є час і місце, що. творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий». Тут він зустрівся з О.Стефановичем, О.Лятуринською, Л.Мосендзом, О.Ольжичем, О.Телігою, тут перебували Д.Дорошенко, О.Олесь, Наталена Королева, тут кувався новий світогляд, народжувалася нова література, найяскравішим проявом якої стала «празька школа», тут були написані «Волинь», «Марія», тут зміцнів і скристалізувався його талант, остаточно сформувалася духовна особистість письменника. Сформувалась «у гурті покоління Крутів, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу». Це покоління вірило в ідею, в її дієвість і здійснення, вірило в перемогу. Мета, воля, віра — було їхнім кредо. «Я не належав до породи пристрасних політиків, але силою фактів був втягнутий в цю атмосферу молодих людей, яким здавалося все можливим і які майстрували фантастичні плани свого майбутнього».
Важким ударом для юнака став розкол на «мельниківців» і «бандерівців» Організації Українських Націоналістів, сили, яка об'єднала, згуртувала емігрантів навколо, ідеї боротьби за незалежну Україну. До нього приходили агітатори, розповідали про нездатність до боротьби старого проводу, очолюваного Андрієм Мельником, намовляли пристати до бандерівців. «Повний скепсису, протесту, невдоволення», він залишається «на старих позиціях». Тут більшість старих друзів, тут Олег Ольжич, «друг, колега, брат» (одного разу вони справді побраталися), а найголовніше - він принципово не приймав ідеї розколу, розбрату, вбачав у цьому прояв властивого українському національному характерові індивідуалізму, групівщини, «кочубеївства», «махнівства».
Пізніше письменник вступить у полеміку з Д.Донцовим, під впливом якого перебувала «празька школа», і відстоюватиме «теорію синтезу» інтересів, прагнень, ідей, перевагу свідомої мети над сліпим волюнтаризмом.
З проголошенням у 1938 році Карпатської України Улас Самчук виїжджає до Хуста. Його палкі промови можна було почути в найвіддаленіших куточках краю, з-під його пера виходили статті, з яких увесь світ дізнавався про боротьбу українців за свою державу.
«Тепер хай цілий світ знає, що український народ на всіх своїх землях дозрів, щоб переняти керму своєї державності у власні руки... Раз і назавжди ствердив наш народ свою дійсну волю, і держава, що її наш народ створив, буде тією волею керуватися» («Сталося»).
Потрапивши до угорської в'язниці і чудом вирвавшись з неї, письменник врешті знову опиняється в Празі.
Безробітний. Згодом тимчасова праця світлометником, рахівником, міряльником високо в горах. Удень — теодоліт, ввечері — книги Клемансо, Бісмарка, Бюлова. Час спогадів і політики. Знову Прага... Знову будні.
Поряд з ним дружина — Марія Василівна Зоц. Вони були різні за вдачами, інтересами, фахом. Але доля примхливо звела його одного разу з «молоденькою дівчиною з сірими схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою», яка приїхала з УРСР до брата-емігранта.
Вразлива, а заразом раціональна натура, людина надзвичайної сили волі, ініціативи, працездатності, вона здійснить свою мрію — вивчатиме фармацевтику, працюватиме в аптеці, здобуде чеське громадянство (річ на ті часи абсолютно неймовірна).
Але, пов'язавши, освятивши і скріпивши два серця «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасти», ця ж доля і розведе їх, заповівши йому довгі роки чужих доріг, а їй — повернення на Україну. Але тепло цього почуття залишиться з ними впродовж усього життя.
Їй він присвятив перші видання «Волині»: «Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила,— Марії Зоц з пошаною присвячую. Автор».
Марія Василівна залишила цікаві свідчення про цей період життя Уласа Самчука:
«Улас виїжджав (подорожував — А.Ф.) майже у кожне місто: і по Європі — у Париж, до Риму, і, особливо, на Закарпаття. Я не могла покинути роботу, з ним була тільки раз, коли захворіла на запалення легенів, в 1932 році на Закарпатті... Ми зійшли на самий верх Говерли... далеко-далеко видно... і на Вкраїну, і кругом. Постояли так, а в серці щось аж щемить — хочеться на Україну. Як сильно хотілось на Україну!.. Але куди ти підеш?..»;
«... (з родиною) рідко переписувались. Як правило, обмінювались вітаннями — на Різдво, на Великдень. То вислали фотографію, він їм теж. Федот, Василина — не пам'ятаю, щоб писали. По-моєму, найбільше листувався з Григорієм (двоюрідний брат, замучений НКВС за зв'язки з ОУН — А.Ф.)»;
«Уласа всього забирало писання. То була його основна праця, яка не давала ніякого прибутку»;
«Працював не регулярно. Коли на нього находив екстаз роботи, натхнення, то він не вставав днями, був просто упитий, п'яний тією роботою. А коли все проходило, — кудись ішов, з кимось розмовляв»;
«Перші книги Уласа наше оточення, літератори, мистецькі кола сприйняли гарно, особливо молодь. Хоча було і упередження, от хоч би з боку Олеся».
За свідченням Марії Василівни, Улас Самчук любив славу, «тішився тим, що став популярним». Хоча працював, звичайно, не тільки заради слави, рухало ним «щось більше». Марія Василівна згадує, як «сходилися друзі, говорили, що потрібно виплекати такий тип української людини, як от Матвій у «Волині». Щоб вона боролася, дерлася за своє, щоб це не були люди, які б корилися чужому ярму і хилили голову. І ще. Напевне, все життя ним рухала ідея обов'язку, усвідомлення того, що він мав талант і мусить його посвятити своєму народові». Вона любила всі його твори. В дитинстві Марії з однойменного роману впізнавала своє дитинство, але від присвяти цієї книги собі відмовилась, і тоді з'явилась відома нам присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933».
ЗАХІД: ПІДСУМКИ
Що ж дав Самчукові Захід? «Передусім я виразно зрозумів, що свобода — це творення вищих і найвищих форм життя, це моральна незалежність духа... Вільний тільки той, що перемагає хаос. В дусі, в мисленні, в діянні...» Захід допоміг йому виразніше побачити своє місце на землі, порівняти бачене і чуте в Україні з тим, що довелося побачити й почути в Німеччині, Чехословаччині. Найбільше тому імпонували дві речі: повага до людини і дух неспокою, дерзання, притаманні окцидентальній Європі, «...люблю Захід, Європу, її світ, її культуру і засадничо перебуваю в її атмосфері, дарма що в плоті й крові належу до її сходу. Сковородинське «не шукай щастя за морем» чи навіть «а ви претеся на чужину шукати доброго добра» (хай Тарас вибачить) мене не переконують, бо мені більше імпонують пристрасті Марка Польо, Колюмба..., ніж пристрасті «ставка, млинка, вишневого садка»,., моїм ідеалом є клясичні греки, вчорашні брити і сьогоднішні американці. Хотів би, щоб Україна вирвалася з мінімалістично-пасивного, солодко-елегійного, невтрально-споглядального наставления і набула трохи динаміки драматизму, шорсткості прози, тверезості математики...».
Захід їх не чекав, Захід прихід їхній не вітав, він їх майже не помічає. Але це не бентежило: «Ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу... Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» — історичного козацтва, античної Греції, клясичного Риму, Європи окциденту... У нас не було приватних інтересів, невтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх мешкань, ми перебували мов би на двірці і чекали, коли виб'є» наша година і заграє сурма», щоб «рушити у похід і перемогти». У них була «МЕТА, у них була ВОЛЯ, у них була ВІРА». Вони хотіли і вміли вчитися.
НА УКРАЇНУ
І вони рушили. З початком війни у 1941 році похідні групи ОУН (як бандерівців, так і мельниківців) прийшли на Україну, «...та земля — наша земля, там нас хочуть бачити, і Ми там хочемо бути, і ми там будемо... нікого не питаючи»,— передасть пізніше Улас Самчук настрої тих днів.
Разом з Оленою Телігою, нелегально, вбрід через річку перейшовши кордон, ступає він на українську землю. «Ми... спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!»
У серпні 1941 року Улас Самчук прибуває до Рівного, де стає редактором газети «Волинь», ініціатором видання якої був Степан Скрипник (згодом патріарх Мстислав).
ГАЗЕТА
«...насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни... Ми розбиті, розкидані, приголомшені... Хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, але й змістом, щоб вона щось казала, за щось змагалася, відстоювала якісь інтереси».
У місті знайшлася частина довоєнної друкарні, чималі запаси паперу, потрібної кваліфікації кадри, приміщення. «Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами», почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року. «...Ми мали в руках важливий, справді живий орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали,— писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це відразу відчував».
Звичайно, віддавалося «кесареві — кесареве»: вміщувалася офіційна німецька хроніка, німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями і ОУН-бандерівцями) справи, газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, але залишалися ще теми налагодження господарського, культурного життя, а головне — «піднесення рівня свідомості — інтелектуальної, культурної, політичної». Потрібно було перш за все позбутися інфантилізму, почуття меншовартості, вихованих роками радянської влади.
Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність», автором якої був Улас Самчук, його ж стаття «Завойовуймо міста» і репортаж «Сян», ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка о. Юрія Шумовського про охорону мистецтва й пам'яток, відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», огляд преси, дописи, інформація з місць, хроніка. Тираж — 12 тисяч, їх буквально розхапали тут же на вулицях. Редакція заповнилася замовниками з інших міст, сіл. Протягом 29 місяців існування було випущено більше 7 млн. примірників з періодичністю один, а з жовтня 1941 року — два рази на тиждень. Середній тираж газети — 30 тис. примірників, максимальний (у січні 1942 року) — 60 тисяч. На її сторінках друкувалися Євген Маланюк, Юрій Горліс-Горський, Олена Теліга, Олег Штуль.
Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить прочитати назви статей, які друкувалися на сторінках газети («Більше ініціативи», «Свідомо жити», «Наше село», «Наша школа», «Ясно й одверто», «Шевченко», «Київ», «Війна і ми») та кілька уривків з них:
«Розбудова України й організація українського народу — ось основне гасло нашого часу... І не отаманщина. А праця, солідарна, творча, будуюча і організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці» («За мужню дійсність»); «Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо...» («Ясно і виразно»).
«Сьогодні кожен народ хоче жити... Пристрасно, сильно жити. Жити за всяку ціну. Хто тепер цього не розуміє, той рано чи пізно вийде жертвою власної .недалекоглядності. Всі мусять чутися дійсно ковалями власного життя, бо інакше рано чи пізно повернеться те саме, що вже не раз диктувалося історією і «Хто підніме меч, від меча і згине» («Піднятий меч»).
У «Волині» з'являються репортажі У.Самчука, написані на основі вражень від поїздок по Україні: «Крізь бурю й сніг (Репортаж з поїздки до Києва)» (1941 p.), «У світі приблизних вартостей» (1942 р.), «У світі упадку та руїни» (1942 p.).
«... ще ніколи не сталося так, щоб нас хтось скреслив... Народ України був, є і вічно буде...»,— звучало в статті «Так було, так є і так буде», за яку в березні 1942 року Уласа Самчука було заарештовано. Умовою звільнення, завдячуючи заступництву впливових німецьких друзів, стала співпраця в Німецькому Пресовому Бюро (ДНБ) — щотижневе не менше двох дописів неполітичного змісту за самостійно обраними темами. Вибирати або відмовлятись не випадало.
І досі звучать докори на адресу письменника за співпрацю з окупантами. Але чи була це співпраця в тому значенні, яке ми вкладаємо у це поняття: спільна праця з кимось, що передбачає спільну мету, інтереси, прагнення? Зрозуміло, що ні.
Інтересами були болі за Україну і турбота про її майбутнє. Тому і сам письменник не вбачав у її виданні зради чи колабораціоналізму.
Газета існувала ще майже два роки (до початку 1944 p.), але все більше і більше ставала рупором німецької адміністрації. У тих умовах по-іншому й бути не могло, тому свій відхід від «нової» «Волині» письменник сприйняв із полегшенням, а роботу останнього року в ній назве пізніше псуванням паперу із службових обов'язків.
У роки війни «Волинь» була не одинока. В обласних і навіть у багатьох районних центрах виходили українські газети. Широко знаними по всій Україні були «Українське слово» (Київ, ред. І.Рогач), «Літаври» (Київ, ред. О.Теліга), «Український засів» (Харків, ред. В.Домонтович (Петров). Вони систематично інформували населення про найважливіші події, формували громадську думку, національну самосвідомість.
На Україні Улас Самчук зустрічає в ці буремні дні і свою майбутню дружину — «делікатну, філігранну, з великими карими очима» Таню Чорну-Прахову. Талант актриси, сценографа, монтажу... Знання літератури, малярства, музики... Співпраця з кінорежисерами Савченком, Кавалерідзе, Довженком (роль у фільмі «Земля»). Вона пройде з ним усі важкі дороги війни, повоєнного лихоліття, еміграції, ділитиме до останніх днів радощі й труднощі, сподівання й розчарування (померла Тетяна Федорівна Чорна-Прахова у 1990 році, похована поруч з Уласом Самчуком у Торонто).
21 листопада 1943 року вони виїдуть з Рівного на Захід. Знову на Захід.
МУР
Заснований у грудні 1945 року в німецькому Ашафенбурзі Мистецький Український Рух (МУР) поставив завдання «у високомистецькій досконалій формі українського слова служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві».
Одним з організаторів МУРу (поряд з Ю.Шерехом, І.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Дивничем), його ідеологом та незмінним головою став Улас Самчук. Це була спроба об'єднати письменників на ґрунті безпартійності, солідарності, толерантності. Видавався збірник та альманах «МУР», на з'їздах обговорювалися нові твори, шляхи розвитку української літератури, проблеми прози, драматургії, поезії.
Саме в цей період У.Самчук формулює свою вимогу «синтезу мислення», сприйняття світу як основи дії. Цю вимогу він відстоює як у самому МУРІ, так і в дискусіях з Д.Донцовим, заперечуючи нетерпимість, авторитарність ідеології «чинного націоналізму».
«Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членами суспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність... всі ми сьогодні однакові націоналісти...»
Позитивне настановлення до історії, бо «коли ми не віримо минулому, ми не певні, чи зможемо виправдати наше сучасне», позитивне настановлення до думок, з якими не згоден, сприйняття всього позитивного, що є в тих, з ким ти сперечаєшся, вміння піднятися над власним чи партійним заради великої справи — це єдиний шлях до великої мети — України — такою була позиція Уласа Самчука.
  • Тема: Курсові роботи
    Добавил: ImsteR
  • Просмотров: 517
    Рейтинг: 5.0
  • Категория: Навчання
    Дата: 30.12.2012
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]