Улітку я гостював у бабусі в селі.

Там у мене є друг Вітько. Він мій одноліток. Одного разу ми вирушили з ним на човні порибалити. Ставок у селі не дуже глибокий, біля берега рибу не спіймаєш. Треба відплисти подалі. Ми так і вчинили. Випливли на середину ставка, закинули вудки, чекаємо. Не клює. Минула, мабуть, ціла година. Раптом мій поплавець занурився у воду. Я став тягнути — нічого не виходило, не вистачало сили. Що ж це за рибина така велика спіймалась?!

Вітьок поліз допомагати та ненароком зіпхнув мене у воду. Але ж плавати я тоді не вмів. «Караул! — волаю, — допоможіть!» А Вітьок стоїть у човні й регоче замість того, щоб рятувати мене. Сільським хлопчакам важко собі уявити, що можна не вміти плавати.

Оскільки я зараз пишу цей твір, то, зрозуміло, що я тоді не втопився. Якось само собою вийшло, що я підплив до човна і якось у нього забрався. Риби, щоправда, ми так і не наловили. Виявилось, що поплавець зачепився за корч. Зате я навчився плавати. І зараз мені дуже подобається цим займатися. Влучно сказав один філософ: нікому не подобається плавати, доки він не навчиться.