Росте людина... її життя розпочинається світанком душі — дитинством. Назавжди воно залишається у пам'яті як потаємне і світле.

Здавалося б, життя наскрізь прекрасне. З цим, мабуть, треба погодитись, тому що справжнє щастя — це передусім вміння любити життя і людей, вміння віддавати свої сили, своє душевне тепло людям. Завжди потрібно творити добро, бути милосердним. І найголовніше, що забезпечить тобі душевний спокій, — це безкорислива творча праця заради дружби, вірності.

Адже звідки ж тоді береться байдужість, грубість, скупість, зрадливість, підлість?

Негативні моральні якості народжуються там, де очі дитячі не спалахують радістю, коли бачать ластівку; тоді, коли юнак не відчуває краси квітів, а доросла людина не вміє цінувати дружбу, поважати старість.

Поступово серце вкривається цупкою кіркою, а потім стає твердим, наче камінь. І горе друга — уже не його горе, сльози матері — не його сльози.

Найстрашнішою є байдужість, бо від неї поширюється все інше. Байдужість починається з найменшого. Якщо людина сьогодні не поступиться місцем хворому, старому, вагітній жінці у транспорті, завтра вона не допоможе в біді.

Мені здається, що байдужий — це той же егоїст. Він ніколи не братиме участі у злочині, бо його життя — вічне боягузтво. Але він ніколи не боротиметься зі злочинцями. Від таких людей даремно чекати великодушності, благородства.

Роздумуючи над негативними моральними якостями, доходиш висновку: як заважають вони жити, якої шкоди завдають. Я вважаю, що наше життя завжди повинно бути боротьбою за високі ідеали, за утвердження в собі людини. От тоді й відчуєш душевну гармонію і щастя.