Твір на тему: Що значить для мене — Земля? Подорожні нотатки - Твори з мови - Навчання
Що значить для мене — Земля? Подорожні нотатки
Старенький автобус, що, здається, через кожні, півметра "кашляє" і "чхає" десь глибоко в своєму серці — моторі, нарешті вибирається з задимленого міста, котре ще тільки просинається, хоч ніколи не буває зовсім тихим і спокійним. Під "хурчання" мотора в голову приходять різноманітні думки: ще вчора ти відчував себе звичайною людиною, яка разом з іншими перебігала дорогу на червоне світло, майже не бачила зір в небі, яких "гасять" своїм світлом вуличні ліхтарі та заступають сірі коробки багатоповерхівок, а сьогодні отримав зовсім інший статус. Турист! Хоча, який ти турист? Адже ветераном автобусного руху, який може от-от розвалитися , далеко не заїдеш. Та чи й треба вибиратися в заморські Єгипти чи спекотні Кіпри, щоб відчути красу нашої Землі?

Філософський плин думок обривається. Тобто його обриває водій, судячи з віку теж, мабуть, ветеран, що кермує стареньким автобусом: "Гей, там, приїхали! Ваша зупинка!"

Жовтою плямкою автобус покотився далі по асфальтівці, на якій і закінчуються сучасні досягнення цивілізації. Далі починається ліс. Ще дуже рано, тільки сіріє, тому лише невеличкі деревця на узліссі відливають смарагдовою барвою, а весь ліс сприймається темно-синьою вологою стіною.

Уночі випала рясна роса. У заклопотаному місті це навряд помітив би, але тут, в оточенні живого світу, навіть лісова просіка мокра від літніх сліз природи.

Лісова волога дорога все ж вабить до себе, ніби обіцяє щось незвичайне. Але поки що так холодно в світанковому напівмороку, що спляча краса зеленого краю ще не хвилює, не викликає захвату, а лише мимохідь фіксується поглядом. Поки що подумки знаходишся в міських кварталах. Вирваний зі звичного середовища, не встигаєш зорієнтуватися у новому світі, що оточив тебе всього кілька хвилин тому.

Та все ж мандрівка на природу, в країну лісових чудес починається. Пружний килим вологої лісової трави стелеться під ноги. Час від часу яка-небудь нахабна травинка випростується з того килимка чи "хитрий" кущ простягає мокрий листочок-долоньку, щоб знайти незахищену діляночку твого людського тіла і доторкнутися, мов лизнути її вологим шорстким язиком. Мимоволі зойкаєш: холодно і неприємно.

Просіка почала набридати: з обох сторін тягнеться якийсь однаковий краєвид: кущі та дерева, кущі та дерева. Хочеться вже чогось незвичайного. Хтось таки почув невдоволені думки. Ось воно! Щось зблиснуло між деревами, заіскрилося. Виявляється нарешті сонячний промінчик знайшов дорогу до лісового напівмороку. І відразу натрапив на диво: певно, це вчора невтомно ткав павук свою павутину, обіцяючи сонячний день і сподіваючись, що втрапить сюди якась пожива для нього. Але поки що тут сховався не обід для павука, а тонкі сріблясті нитки рясно обсіяли крапельки роси. їх і знайшов сонячний промінець, та й перетворив у скарб з самоцвітів. Цікаво, чи сам господар цих мережив бачить кольори, чи розуміє, яку красу створив сам і що довершило вранішнє світило? Хочеться простягнути руку і зібрати ці смарагди, понести з собою... Але ж втратиться тоді мимоволі створена жива гармонія Землі, нерукотворна її краса.

А ліс тим часом набуває потроху своїх справжніх денних барв. Сонце допило останні краплі роси з квітів, листя, трави. Відступила темна, аж до синього зелень, і з'явилася вся палітра фарб, створених природою. Разом з нею ожили дива, на які так очікував.

Залишилася десь позаду широка просіка, тепер вже біжить під ногами невеличка стежечка, натоптана людьми, а може, й тими лісовими мешканцями, які ще не зустрілися. Чи зустрінуться взагалі? Та поки що й так гріх скаржитися на художній смак Матері-Природи. Вона мов розгортає свою книгу, яку потрібно читати неквапом. Та й куди квапитися серед такої краси.

Сонячне проміння вже владарює в лісових різьблених шатах. Раптом щось ніби вкололо біля ока. Якась комашка не розрахувала траєкторії польоту? Та ні. Це теж витівки Сонця. Неслухняний промінчик, заломившись в котрійсь останній крапельці роси, потрапив на шкіру і ледь припік її.

Щось забіліло зненацька попереду. Ніби стовбур поваленого дерева. Біла пляма між миготінням дерев вабить, примушує йти швидше.

Ось воно! Справді, дерево. Тільки не повалене. Так вже чудернацьки виросла береза, що майже весь стовбур лежить на землі. І жодної її посестри поряд немає. Чи це гра природи, чи наслідки випадкового буревію, який добрався колись до цієї частинки лісу, чи все-таки результат жорсткості людини? Мабуть, скоріш за все, останнє припущення справедливе. Чиє добро і зло зійшлося в одному дереві? Чи то птах приніс звідкілясь сюди березову насіннику, чи людина, прагнучи звеселити цей темний куточок лісу, посадила білокору красуню, тепер мало важить. І якби не бігла повз це, вже старе зморшкувате дерево, стежка, можна було б припустити, що то звір звалив березу молоденькою чи пригнув до землі вітер. Але надто близько підійшла до неї лісова доріжка. Тому й сумніви зникають: таки людські недобрі руки намагалися вбити колись деревце. Але воно вижило. З останніх сил вчепилося в Землю, і вона напоїла його своїми соками, зберегла, як завжди намагається зберегти все живе, що приходить в цей світ...

Тук-тук-тук... Звичайно, вже десь дятел взявся до роботи. Ліс давно ожив пташиними голосами. Можливо, фахівцю вони розказали б багато про що, бо ж кожна пташина має свій голос, свій спів. Та для міського жителя, нечастого мандрівника в природу все зливається в один хор, в спільний пташиний спів.

Зелена галявина з лісовим озерцем виринає з-за дерев несподівано. Стежина давно вже почала просідати, спускатися вниз, але за звуками лісовими, зблисками світла між деревами, спогляданням якихось чудернацьких гілок і пеньків, то й не помітилося. Тим приємнішою стає несподіванка.

Люди сюди останнім часом ще не добиралися. Інакше не росли б зграйкою неподалік води великі жовті воронячі очка. Вони — справжні лісові аристократки, яких стає в природі все менше й менше, мрійливо задивилися в небо.

А навколо така краса! Чим не місце для привалу. Сучкуватою, підібраною ще на початку мандрівки палицею шелестиш по траві: не хочеться ненароком познайомитися з гадюкою чи вужем. Почують присутність людини — відповзуть. От і зможемо далі мирно співіснувати в природі, не завдаючи шкоди одне одному.

День тим часом входить в повну силу. Вже не хилиться до землі, обважніла під росою трава, духмяно починає пахнути смолка, розкидана рожевими мазками на зеленому тлі приозерного бережка, сухо озиваються на привітання вітру гостренькі списи якоїсь болотяної трави.

З напівсну чи то з напівзадуми виводить тихий звук на озері. Плеснула хвостом по воді рибина? Та ні, нарешті хоча б якийсь лісовий мешканець потрапив на очі. Навіть не один. Кілька. Немов хтось запустив темні грудочки землі вздовж озерного плеса — маленькі чорні водяні куріпочки завовтузилися на воді. Щось трапилося в їх сімействі? А може, якась "невихована" пташина розбила тишу. Через мить знову все стихло. Тиша і спокій огорнули лісову місцинку — крихітну частинку нашої природи, нашої Землі.

Ліс невловимо почав змінюватися. На темній воді озерця подовжилися тіні. До яскравих зелених кольорів знову підмішалися темніші. Хоча ще тільки полудень, але складається враження, що з-під старих трухлявих пеньків сірими тінями вже виповзають сутінки.

Хай виповзають, їм ще не скоро піднятися до верхівок старих дерев. Лісова країна ще наповнена живими звуками і яскравими фарбами.

Дорога чомусь втомилася, йти стало трохи важче. Погляд затримується не тільки красі лісової країни, але й тих ранах, які залишили їй після себе люди.

Он зграйка молодих сосонок. Такі пухнасті, стрункі. Звеселили не тільки лісову галявинку. Захотілося підійти до них, доторкнутися, погладити колючу ледь смолисту хвою. Та що це? На тій же галявині сірі соснові пеньочки світяться німим докором не тільки тому, хто знищив тут красу, всій людській спільноті, яка заради миттєвої втіхи знищила чуже життя. Які ще сліди, схожі на цей, зустрінуться на шляху? А які ліс назавжди приховав, засипав осіннім листям, землею, прикрив старим тріскучим гіллям, що відривається від дерев, які старіють, падають долі?

Нарешті узлісся! Задума так швидко повела по стежині, що ліс закінчився непомітно. Повискакували з-за дерев невеликі кущики ліщини, весело затріпотіли різьбленим листям молоді кленочки. Обізвалася зозуля, яка ніби тільки й чекала, щоб забачивши когось, запросити полічити літа.

Захотілося ще раз, перед від'їздом до кам'яної пустелі міста вдихнути чисте лісове повітря, щоб принести з собою додому справжній аромат Землі. Але пахнуло зненацька розімлілим на сонці асфальтом. Звичайно, траса ж близько!

Старим жовтим жуком виповз з-за повороту той самий вранішній ветеран-автобус, зупинився. Металевий ляскіт дверцят сполохав світ лісового зачарування.

"Гей, а де ж ваші гриби, квіти", — поцікавився водій. "У лісі. Хай ще підростають!" Відповідь цілком задовольнила дядька. "Може, воно, й правильно", — все ж не втримався він від коментарів.

Автобусик виривався з поворотів лісової дороги. Напівпорожній рюкзак і сучкувата товста палиця — подарунок лісу — вібрували в такт руху машини. День хилився до сну. Він не був прожитий даремно, бо подарував зустріч з частинкою природи, розуміння того, яка добра й щира до нас Земля.
  • Тема: Твори з мови
    Добавил: ImsteR
  • Просмотров: 427
    Рейтинг: 5.0
  • Категория: Навчання
    Дата: 11.01.2013
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]