• Страница 3 из 3
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
Форум » Шкільний Світ » Підручники » Аграрне право України (Крупка Ю.М.)
Аграрне право України (Крупка Ю.М.)
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:40:52 | Сообщение # 21
Offline
Тема 14. Правовий статус особистих селянських господарств


Загальна характеристика особистого селянського господарства.
Правовий режим земель особистого селянського господарства.
Правовий режим майна особистого селянського господарства.

Загальна характеристика особистого селянського господарства. Відповідно до Закону України “Про особисте селянське господарство” особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних стосунках і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, в тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.
Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.
Особисті селянські господарства підлягають обліку. Облік особистих селянських господарств здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.
Члени особистого селянського господарства мають право: самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать законодавству (уповноваженою особою може бути дієздатний член особистого селянського господарства, який досяг 18 років); реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також заготівельним, переробним підприємствам та організаціям, іншим юридичним і фізичним особам; самостійно здійснювати матеріально-технічне забезпечення власного виробництва; відкривати рахунки в установах банків і отримувати кредити в установленому законодавством порядку; бути членами кредитної спілки та користуватися її послугами; отримувати в установленому законом порядку трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надавати послуги з використанням майна особистого селянського господарства; використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі відповідно до закону; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподарською продукцією та продуктами її переробки; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо.
Члени особистого селянського господарства зобов'язані: дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; забезпечувати використання земельної ділянки ша цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своєчасно оплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку.
Члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Пенсійне забезпечення членів особистих селянських господарств та сплату ними збору до Пенсійного фонду України здійснюють відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі: рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо не залишилося жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення; припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодексом України. У разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.
Правовий режим земель особистого селянського господарства. Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її успадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів особистого селянського господарства.
Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) можуть виділятись у натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя) відповідно до Закону України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”. У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі менше 2 га, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства.
Правовий режим майна особистого селянського господарства. Згідно зі ст. 6 Закону України “Про особисте селянське господарство” до майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать жилі будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку.
Даний перелік майна не є вичерпним, тому відповідно до ст. 325 ЦК України у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законодавством, можуть йому належати.
Майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону.
Основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК України вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.
Для ведення особистого селянського господарства використовують сільськогосподарські тварини та птицю в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 ЦК України. У ній передбачається, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, визначених чинним законодавством.
Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припинятися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщено; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених чинним законодавством.
Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке особисте селянське господарство?
2. Які основні ознаки особистого селянського господарства Ви знаєте?
3. Чи належить діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, до підприємницької діяльності?
4. Які обов'язки членів особистого селянського господарства передбачено законодавством?
5. За яких підстав припиняється ведення особистого селянського господарства?
6. Які види майна використовують для ведення особистого селянського господарства?
7. Що становить майнову основу особистого селянського господарства?
8. В якому розмірі надають земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства?
9. Хто може бути власником земельної ділянки особистого селянського господарства?
10. На яких умовах надають земельні ділянки іноземним громадянам та особам без громадянства для ведення особистого селянського господарства?
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:41:15 | Сообщение # 22
Offline
Тема 15. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств


Поняття та загальна характеристика правового статусу державних сільськогосподарських підприємств.
Особливості господарської діяльності державних сільськогосподарських підприємств.

Поняття та загальна характеристика правового статусу державних сільськогосподарських підприємств. Виокремлюють дві категорії державних підприємств, представлених сьогодні в аграрному секторі економіки. Основну їх частину становлять державні підприємства, головним завданням яких є забезпечення науково-технічного прогресу в сільському господарстві та обслуговування всіх сільськогосподарських товаровиробників. До них належать: машинно-випробувальні станції, дослідні заводи сільськогосподарського машинобудування, насінницькі та племінні заводи й підприємства, кінні заводи, іподроми, державні заводські конюшні, селекційно-гібридні центри, дослідно-селекційні станції, сортови-пробувальні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, птахо-фабрики, парниково-тепличні комбінати, підприємства з відтворення цінних та анадромних видів риб (рибокомбінати, рибоводно-меліоративні станції, нерестово-виросні господарства), підприємства, які вирощують ефіроолійні та лікарські рослини і культури, що містять наркотичні та отруйні речовини, а також підсобні сільські господарства несільськогосподарських державних (комунальних) підприємств, які мають відокремлене майно і наділені правами юридичної особи. До них належать також радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, радгоспи-коледжі, різноманітні навчально-дослідні або навчально-виробничі господарства, що здійснюють свою діяльність самостійно чи в органічному зв'язку з відповідними навчальними або навчально-дослідницькими закладами. Другу категорію державних підприємств уособлюють сільськогосподарські товаровиробники, які зберегли форму господарювання, тобто не були реорганізовані або приватизовані.
Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств визначається відповідно до положень ГК України. В Україні державні сільськогосподарські підприємства залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду поділяються на унітарні (комерційні й казенні) та корпоративні.
Згідно зі ст. 63 ГК України унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого сам призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників) їхнього спільного управління справами; на основі корпоративних прав, зокрема через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
За ст. 73 ГК України державне унітарне сільськогосподарське підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Майно державного унітарного сільськогосподарського підприємства перебуває в державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Державне комерційне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому за правом господарського відання майном. Статутний фонд такого підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до того, як це підприємство буде зареєстроване як суб'єкт господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду підприємства встановлюється законом. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду. Державне унітарне комерційне підприємств може бути перетворено у випадках та в порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство).
Згідно зі ст. 76 ГК України казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких: законом дозволене, здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважним (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним, приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
Казенне сільськогосподарське підприємство створюється рішенням Кабінету Міністрів України, у якому визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.
Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку зі своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає йог керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.
Особливості господарської діяльності державних сільськогосподарських підприємств. Державне комерційне сільськогосподарське підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх у формуванні виробничої програму визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожний наступний рік.
Державне комерційне сільськогосподарське підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбаченим законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що на. лежать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.
Державні комерційні сільськогосподарські підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства.
Казенне сільськогосподарське підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить. Воно самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити в казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.
Джерелами формування майна казенного сільськогосподарського підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків; частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джерела, не заборонені законом. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають в його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке державне унітарне сільськогосподарське підприємство?
2. Які ознаки державного унітарного сільськогосподарського підприємства Ви знаєте?
3. На основі якого документа діє державне унітарне сільськогосподарське підприємство?
4. У чому специфіка казенного підприємства?
5. В якому порядку створюється казенне підприємство?
6. Яким Законом регулюється процедура банкрутства державного унітарного сільськогосподарського підприємства?
7. Що таке правовий режим майна державного унітарного сільськогосподарського підприємства?
8. Як Ви розумієте поняття фондів державного унітарного сільськогосподарського підприємства?
9. Які види майна належать до основних фондів державного унітарного сільськогосподарського підприємства?
10. З яких джерел формується майно державного сільськогосподарського підприємства?
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:41:42 | Сообщение # 23
Offline
Тема 16. Правове регулювання здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності


Правове регулювання племінної справи у тваринництві.
Правове регулювання бджільництва.
Правове регулювання виробництва рибної продукції.
Правове регулювання ветеринарної медицини.
Охорона прав на сорти рослин.
Правове регулювання насінництва.
Правове регулювання захисту рослин.

Правове регулювання племінної справи у тваринництві. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» племінна справа — це система зоотехнічних, селекційних та організаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин.
Об'єктами племінної справи є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птахи, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять задля одержання певної продукції. Згідно зі ст. 5 цього Закону України до суб'єктів цієї справи належать: власники племінних (генетичних) ресурсів, підприємства (об'єднання) з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінювання племінних тварин, юридичні та фізичні особи, що надають відповідні послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (генетичних) ресурсів, власники неплемінних тварин — споживачі племінних (генетичних) ресурсів і замовники послуг з племінної справи у тваринництві.
Породна чистота сільськогосподарських тварин захищається законом шляхом встановлення вимог до племінних (генетичних) ресурсів. До останніх, згідно із цим законом, належать: тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (генетичну) цінність. Показником племінної (генетичної) цінності є усталена здатність тварин передавати нащадкам визначені якісні породні ознаки.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» племінних тварин треба ідентифікувати, Пронумерувати, сфотографувати, присвоїти їм клички, що дасть змогу збирати інформацію про кожну з них окремо та встановліовати відповідність цій інформації.
Племінні тварини підлягають реєстрації в документах з племінної справи, дані про них треба вносити до документів офіційного обліку продуктивності, які оформляються державними контролерами-асистентами та підтверджуються відповідними організаціями, котрі досліджують якісні показники одержаної продукції. Вони підлягають також офіційній класифікації (оцінюванню типу в балах), яку провадять експерти-бонітери.
Згідно зі ст. 13 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» власники племінних (генетичних) ресурсів зобов'язані мати племінні свідоцтва (сертифікати), які є документальним підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин. Ці свідоцтва (сертифікати) містять відомості про походження, продуктивність, тип та інші якості генетичних ресурсів, дані імуногенетичного контролю, оцінку типу тварин у балах. Вони необхідні для підтвердження якості племінних (генетичних) ресурсів і для захисту прав споживачів племінної продукції.
Правове регулювання бджільництва. Правове регулювання бджільництва здійснюється на основі норм Закону України «Про бджільництво». Згідно з цим Законом бджільництво — галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення комахозапильних рослин сільськогосподарського призначання і підвищення їх урожайності, виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості. Об'єктами бджільництва є робочі бджоли, бджолині матки, трутні, бджолині сім'ї, яких розводять на племінних і товарних пасіках. Суб'єктами бджільництва, незалежно від форм власності, є: племінні та товарні пасіки, племінні бджолорозплідники; підприємства з виготовлення обладнання та пасічного реманенту; підприємства, установи й організації із заготівлі, переробки, реалізації продуктів бджільництва та препаратів із них; лабораторії сертифікації продуктів бджільництва; наукові установи, заклади освіти, дослідні господарства, які займаються бджільництвом; спілки, асоціації та інші об'єднання, діяльність яких пов'язана з бджільництвом.
Право на зайняття бджільництвом мають фізичні особи, які мають відповідні навички або спеціальну підготовку, а також юридичні особи. Зайняття бджільництвом не потребує спеціального дозволу. Фізична або юридична особа для зайняття цією справою, зокрема формуванням пасіки з бджолиних сімей, має придбати підсобне приміщення, реманент і обладнання на певній земельній ділянці. Кількість бджолиних сімей, що їх можуть утримувати юридичні та фізичні особи, не обмежується.
Статтею 13 Закону України «Про бджільництво» передбачено, що для обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних заходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний паспорт. Пасіка реєструється один раз у рік її заснування за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом, у місцевих державних адміністраціях або місцевих радах.
Згідно зі ст. 19 Закону України вироблені або заготовлені продукти бджільництва підлягають ветеринарно-санітарній експертизі. Виробництво вощини задля її реалізації здійснюється фізичними та юридичними особами в порядку, визначеному Ветеринарно-санітарними вимогами щодо заготівлі та переробки воскосировини, затвердженими наказом Державного департаменту ветеринарної медицини України від 7 червня 2002 р. № 31.
Правове регулювання виробництва рибної продукції. Правову основу регулювання виробництва рибної продукції становлять норми Закону України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них». Об'єктами рибництва є риба та інші водні живі ресурси, які, згідно з цим законом, охоплюють сукупність водних організмів, життя яких неможливе без перебування у воді. До водних живих ресурсів належать: прісноводні, морські, ана- та ката-дромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, водні безхребетні, в тому числі молюски, ракоподібні, черви, голкошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, головоногі, водорості та інші водні рослини.
За Законом України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» вирощування риби, інших водних живих ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх ділянках) та континентальному шельфі України дозволяється суб'єктам аграрного права за наявності позитивної ветеринарно-санітарної оцінки стану водних об'єктів, що її провадять державні органи ветеринарної медицини. Законом визначено, що якість і безпека живої риби, інших водних живих ресурсів, вирощених у ставках, інших водних об'єктах (їх ділянках), підтверджуються ветеринарним свідоцтвом, яке видають державні органи ветеринарної медицини один раз на рік на всю партію вирощеної живої риби або інших водних живих ресурсів.
Переробкою продукції лову мають право займатися суб'єкти аграрного права за наявності в них дозволу на цей вид діяльності, який видається органами державної санітарно-епідеміологічної служби та державною службою ветеринарної медицини. Суб'єкти аграрного права, які переробляють продукти лову, підлягають обліку в державній службі ветеринарної медицини за місцезнаходженням. Закон України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію передбачає, що суб'єкти аграрного права, які займаються переробкою рибної продукції, повинні мати акредитовані виробничі лабораторії для контролю за якістю продуктів лову, харчової продукції з них та супутніх матеріалів.
Правове регулювання ветеринарної медицини. Згідно із Законом України «Про ветеринарну медицину» ветеринарна медицина є галуззю науки та практичних знань про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, ветеринарно-санітарну якість та безпеку продукції тваринного, а на ринках — і рослинного походження, про збереження здоров'я і продуктивності тварин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей.
Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюється лікарями державних установ ветеринарної медицини. Державний ветеринарно-санітарний нагляд здійснюється Головним державним інспектором ветеринарної медицини України, його заступниками, головними державними інспекторами ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міст, районів, їх заступниками, головними державними інспекторами ветеринарної медицини регіональних служб державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, їх заступниками та державними інспекторами ветеринарної медицини.
Закон України «Про ветеринарну медицину» передбачає порядок встановлення карантину тварин. Карантин у місцях виникнення небезпечних захворювань встановлюється та скасовується рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації на відповідних територіях та виконавчими органами місцевого самоврядування міст обласного значення, в тому числі на території окремих господарств за поданням відповідного органу державної ветеринарної медицини, а в межах одного або кількох регіонів — за рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Державного департаменту ветеринарної медицини при Міністерстві аграрної політики України.
У разі виникнення на території України особливо небезпечних інфекційних хвороб тварин, у тому числі таких, що раніше не реєструвалися, за рішенням Державної надзвичайної протиепізоотичної комісії при Кабінеті Міністрів України хворі тварини та тварини з підозрою на хворобу враженої ферми, стада, гурту, а в разі необхідності — тварини інших ферм, стад, гуртів, що мали прямий або непрямий контакт, який може призвести до передачі збудника інфекції, забиваються (дорізуються), а їхні туші, малоцінний інвентар, транспортні засоби, інші предмети, які можуть бути фактором такої передачі, знищуються шляхом спалювання, закопування або іншим способом, що гарантує припинення поширення зазначених хвороб.
У разі встановлення карантину може вводитися повна або часткова заборона: провозити або переганяти тварин через карантинну зону, ввозити (заводити) в цю зону, вивозити (виводити) з неї тварин; вивозити або виносити (у тому числі для пересилання посилками) з карантинної зони продукцію тваринного і рослинного походження, корми; перегруповувати, переводити (перевозити) тварин у межах карантинної зони, а також використовувати спільні пасовища, місця водопою для хворих і здорових тварин без дозволу головного державного інспектора ветеринарної медицини району, міста, області.
Юридичні або фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проживають на території України) можуть займатися ветеринарною практикою на підставі ліцензії, що видається відповідно до законодавства України.
Охорона прав на сорти рослин. Забезпечується така правова охорона нормами Закону України «Про охорону прав на сорти рослин». Згідно зі ст. 1 цього Закону України сорт рослин є окремою групою рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, чи задовольняє вона цілком умови надання правової охорони, може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатись як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення у незмінному вигляді цілих рослин сорту.
Згідно із Законом України «Про охорону прав на сорти рослин» можуть набуватися такі права на сорти: особисте немайнове право авторства на сорт; майнове право власника сорту. Про особисте немайнове право авторства на сорт свідчать Реєстр сортів, Реєстр патентів, свідоцтво про авторство на сорт рослин, патент. Про майнове право власника сорту свідчать Реєстр патентів, патент. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.
Сорт вважається охороноздатним — придатним для набуття права на нього як на об'єкт інтелектуальної власності, якщо за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним і стабільним.
Права на сорт набуваються в Україні шляхом подання до Державної служби з охорони прав на сорти рослин заявки, експертизи заявки та державної реєстрації прав.
Особа, яка створила сорт, визнається автором сорту. Вона набуває особисте немайнове право авторства від дати державної реєстрації сорту. Право авторства не відчужується, не передається і діє безстроково.
Особа, визнана автором сорту, має право: а) перешкоджати іншим особам привласнювати та спотворювати його авторство; б) вимагати не розголошувати його ім"я як автора сорту і не зазначати його в публікаціях; в) вимагати зазначення свого імені під час використання сорту, якщо це практично можливо.
Майновим правом власника сорту є його виняткове право на використання власного сорту і на дозвіл чи заборону використання сорту іншими особами. Виняткове право власника сорту на дозвіл чи заборону використання сорту полягає у тому, що ніхто без його дозволу не може здійснювати відносно до матеріалу сорту такі дії: а) виробництво або відтворення (з метою розмноження); б) доведення до кондиції з метою розмноження; в) пропонування до продажу; г) продаж або інший комерційний обіг; ґ) вивезення за межі митної території України; д) ввезення на митну територію України тощо.
Привласнення авторства є порушенням особистого немайнового права авторства на сорт. Вчинення без дозволу особи, яка має майнове право на сорт, будь-яких дій відносно до цього сорту, що потребують дозволу, вважаються порушенням майнового права на сорт. Порушення прав на сорт тягнуть за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.
Особа, права якої на сорт порушені, може вимагати: а) припинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його права відносно становища, що існувало до порушення права; б) стягнення завданих збитків, включаючи неодержані доходи; в) відшкодування моральної шкоди; г) вжиття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом прав на сорти.
Особа, яка порушила права на сорт, зобов'язана на вимогу особи, якій належать ці права, припинити порушення права і відшкодувати завдані збитки.
Правове регулювання насінництва. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про насіння і садивний матеріал» насінництво та розсадництво — галузь рослинництва, що займається розмноженням відповідно насіння і садивного матеріалу, збереженням і поліпшенням їх сортових, посівних і врожайних якостей (властивостей), а також здійснює сортовий і насіннєвий контроль. Насінням є будь-які органи рослин, які використовуються для розмноження. Садивний (посадковий) матеріал — це рослини та їх частини, що придатні для відтворення цілісних рослин.
За законом, насіння поділяється на три категорії: оригінальне — насіння первинних ланок насінництва, яке реалізують для подальшого його розмноження і отримання елітного насіння; елітне — насіння, отримане від послідовного розмноження оригінального насіння в елітно-насінницьких й інших господарствах, занесених до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу; репродукційне — насіння першої та наступних репродукцій. До насіння зазначених категорій прирівнюється відповідний садивний матеріал картоплі, винограду, плодових, горіхоплідних, ягідних, декоративних, лікарських, лісових культур з урахуванням особливостей їх розмноження.
Згідно із Законом України до об'єктів насінництва та розсадництва належать: сорт рослин (клон, лінія, гібрид, популяція, сортосуміш); насіння та садивний матеріал; насінницькі посіви та насадження. Суб'єктами насінництва і розсадництва визнаються фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися виробництвом, реалізацією та використанням насіння та садивного матеріалу згідно з чинним законодавством. Система насінництва та розсадництва складається з ланок оригінального, елітного та репродукційного насінництва і розсадництва, страхових і державного резервного насіннєвих фондів.
Згідно із Законом України створення страхового насіннєвого фонду є обов'язковим для всіх виробників насіння. Страхові насіннєві фонди оригінального, елітного і репродукційного насіння створюються відповідними суб'єктами насінництва в обсягах, передбачених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики.
Для забезпечення насінням районів, що не виробляють власного насіння або мають обмежені можливості його виробництва, надання допомоги в разі знищення або пошкодження насінницьких посівів внаслідок стихійного лиха, забезпечення сортовідновлення, сортозаміни та реалізації насіння за міжнародними договорами створюється державний резервний насіннєвий фонд.
Насіння і садивний матеріал уводять в обіг після їх визнання державними органами управління та контролю в насінництві та розсадництві, що підтверджується відповідними документами встановленої форми. Насіння і садивний матеріал уважаються визнаними, якщо вони: за сортовою чистотою і посівними якостями відповідають вимогам нормативного документа; належать до сорту, який занесено до Реєстру сортів рослин України, або за результатами державного випробовування сорту визнані перспективними, тобто показали значну перевагу щодо урожайності або за іншими цінними ознаками.
Державний контроль у насінництві та розсадництві здійснюють Українська державна насіннєва інспекція, Державна насіннєва інспекція Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, міжрайонні державні насіннєві інспекції, Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція, Українська державна лісонасіннєва інспекція, державні зональні лісо-насіннєві інспекції, Українська державна квітково-декоративна насіннєва інспекція.
Правове регулювання захисту рослин. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про захист рослин» захист рослин — це комплекс заходів, спрямованих на зменшення втрат урожаю та запобігання погіршанню стану рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого ґрунту, продукції рослинного походження через шкідників, хвороби та бур'яни.
Спеціально уповноваженими органами виконавчої влади в галузі захисту рослин є Головне управління державної служби захисту рослин (Головна державна інспекція захисту рослин) Мінагрополітики, а також державні станції захисту рослин Автономної Республіки Крим, областей і районів. У населених пунктах, на територіях природно-заповідного фонду, в лісопаркових частинах зелених зон, захисних лісових насадженнях у смугах відведення залізниць та автомобільних доріг захист рослин здійснюють підрозділи захисту рослин підприємств, установ та організацій, які є їх (рослин) власниками чи користувачами. Спеціальним органом у справі захисту рослин є також Державна служба з карантину рослин України.
Закон визначає права та обов'язки посадових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин. Зокрема, вони мають право: вимагати від підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, діяльність яких пов'язана із захистом рослин, додержання законодавства про захист рослин; відвідувати підприємства, установи, організації усіх форм власності, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, чагарників, рослинності закритого ґрунту, а також реалізацією, переробкою, зберіганням і використанням рослин та продукції рослинного походження з метою перевірки додержання законодавства про захист рослин та відбирати зразки ґрунту, води, насіння, рослин, продукції рослинного походження та інших матеріалів для проведення фітосанітарної діагностики; обмежувати, тимчасово забороняти або припиняти діяльність підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян у разі порушення ними вимог технології та нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що можуть спричинити загрозу життю і здоров'ю людей та довкіллю; визначати і регулювати обсяги робіт, пов'язаних із захистом рослин, відповідно до фітосанітарного стану; забороняти реалізацію засобів захисту рослин, які не відповідають вимогам щодо їх якості; одержувати від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян необхідну інформацію з питань захисту рослин; давати обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про проведення підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами профілактичних і винищувальних заходів щодо захисту рослин; накладати адміністративні штрафи на осіб, винних у порушенні законодавства про захист рослин.
Посадові особи спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин зобов'язані: у межах своєї компетенції розробляти та приймати нормативно-правові акти з питань захисту рослин; прогнозувати розвиток і поширення шкідливих організмів; своєчасно інформувати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи, організації усіх форм власності та громадян, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням, реалізацією, переробкою, зберіганням і використанням рослин та продукції рослинного походження, про фітосанітарний стан, строки та методи проведення захисних заходів; здійснювати контроль за виконанням загальнодержавних, міждержавних, регіональних цільових програм захисту рослин; впроваджувати безпечні для здоров'я людини та охорони довкілля інтегровані та інші системи захисту рослин; визначати обставини, межі території, час уведення особливого режиму захисту рослин та заходи щодо локалізації і ліквідації особливо небезпечних шкідливих організмів, а також залучати в установленому законодавством порядку для цих цілей ресурси держави, а також ресурси підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян з попереднім відшкодуванням їм понесених ними витрат тощо.
Закон визначав також права та обов'язки підприємств, організацій та громадян у сфері захисту рослин. Зокрема, вони мають право: отримувати в установленому порядку повну та достовірну інформацію про появу, поширення, розвиток шкідливих організмів та їх шкодочинність; брати участь у розробленні й обговоренні проектів цільових програм захисту рослин, вносити пропозиції з цих питань до спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин; на відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушення законодавства про захист рослин. Водночас вони зобов'язані: проводити систематичні обстеження угідь, посівів, насаджень, продукції рослинного походження, сховищ тощо і в разі виявлення поширення шкідливих організмів поінформовувати про це спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері захисту рослин; додержувати технології вирощування рослин сільськогосподарського та іншого призначення; допускати до робіт, пов'язаних із транспортуванням, зберіганням, застосуванням засобів захисту рослин, їх торгівлею, лише осіб, які пройшли спеціальну підготовку і мають на те відповідне посвідчення і допуск, що видаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері захисту рослин; своєчасно проводити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби зі шкідниками, хворобами та бур'янами; виконувати регламенти зберігання, транспортування та застосування засобів захисту рослин; використовувати відповідну техніку, обладнання та засоби громадської й особистої безпеки; відшкодовувати підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності та громадянам завдані їм збитки в установленому законодавством порядку тощо.
Відносини щодо захисту рослин від шкідників, збудників хвороб рослин, які відсутні або обмежено поширені на території України (карантинних організмів), регулюються Законом України «Про карантин рослин». Відповідно до цього закону у разі виявлення карантинних організмів карантинний режим запроваджується: у межах кількох областей Кабінетом Міністрів України за поданням Головного державного інспектора з карантину рослин України; на території Автономної Республіки Крим, області, кількох районів, району, населеного пункту чи території окремого господарства — відповідно Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією за поданням, відповідно, головних державних інспекторів з карантину рослин України, державних інспекторів з карантину рослин.
Карантинний режим запроваджується протягом доби з моменту виявлення карантинного організму. Орган, який прийняв рішення про запровадження або скасування карантинного режиму, протягом доби повідомляє про це осіб, які перебувають або проживають у карантинній зоні.
У карантинній зоні здійснюються такі спеціальні карантинні заходи: огляд і обстеження підкарантинних матеріалів та об'єктів; здійснення контролю за проведенням локалізації та ліквідації карантинних організмів; заборона вивезення з карантинної зони заражених на карантинні організми підкарантинних матеріалів та об'єктів; знезараження підкарантинних матеріалів та об'єктів; технічна переробка заражених на карантинні організми підкарантинних матеріалів тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке племінна справа?
2. Хто є об'єктами племінної справи?
3. Хто є суб'єктами племінної справи?
4. Що таке бджільництво?
5. Хто є об'єктами і суб'єктами бджільництва?
6. У чому специфіка рибництва?
7. Як Ви розумієте поняття «ветеринарна медицина»?
8. Яким законом забезпечується охорона прав на сорти рослин? Що таке насінництво?
10. Що таке захист рослин?
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:42:03 | Сообщение # 24
Offline
Тема 17. Договірні відносини у сільському господарстві


Поняття і види договорів у сільському господарстві.
Характеристика окремих договорів щодо реалізації сільськогосподарської продукції.
Договори про закупівлю зерна.
Договори на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві.

Поняття і види договорів у сільському господарстві. Загальне поняття договору передбачено ст. 626 ЦК України, згідно з якою договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Договір у сільському господарстві можна визначити як правовідношення між двома або більше суб'єктами аграрного господарювання, змістом якого є їхні договірні майнові зобов'язання діяти певним чином: передавати і приймати сільськогосподарську продукцію, виконувати роботу, надавати послуги.
Класифікація договорів у сільському господарстві ґрунтується на системі договірних зобов'язань, що містяться у ЦК України. Відповідно до цього договірні зобов'язання поділяють на договори: щодо переходу права власності (купівля-продаж, дарування, рента, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна); пов'язані з передачею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про страхування; про кредитно-розрахункові відносини; про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Враховуючи специфіку аграрних відносин, договори у сільському господарстві поділяють на три основні групи. До першої групи належать такі договори: про спільну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тваринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств; інші договори про виробництво сільськогосподарської продукції. До другої групи належать аграрно-правові договори: про реалізацію сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання. До третьої групи означених документів відносять договори: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування; про виконання інших підрядних робіт; про надання наукових послуг аграрним підприємствам; договори з банківськими установами та інші договори про надання різноманітних послуг.
Окрему групу складають договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського господарства тощо.
Характеристика окремих договорів щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Закупівлю сільгосппродукції здійснюють переважно за договорами контрактації. Згідно з ч. 1 ст. 713 ЦК України за договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену ним сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію й оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
Згідно зі ст. 272 ГК України за договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (надалі — контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов"язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти й оплатити її.
У договорах контрактації повинні передбачатися: види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин; кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника; ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції; обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства; взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору та інші умови.
Особливості виконання договорів контрактації передбачені ст. 273 ГК України. Зокрема, виробник повинен не пізніш як за 15 днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і терміни здавання сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здавання. Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.
За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов'язань за договором настає відповідальність відповідно до умов договору або закону. Так, за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом. За невиконання зобов'язання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред'явленої виробником у строки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі 5% вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується, — повну її вартість. У разі, якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до здаванняприймання і про це не було попереджено контрактанта, виробник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.
Останнім часом зростає роль біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, під час якої укладаються відповідні біржові договори. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 «Про заходи щодо реформування аграрних відносин», яким було передбачено організацію та проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.
Ф'ючерсний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) товари (цінні папери або кошти) у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.
Форвардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) товари (цінні папери або кошти) у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.
В агропромисловому комплексі застосовуються бартерні (товарообмінні) операції. Згідно зі ст. 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Застосування цих договорів у сільському господарстві дає змогу аграріям діяти за умов великої інфляції. Водночас вони позбавляють товаровиробників обігових коштів. Тому уряд намагається обмежити застосування бартеру.
Договори про закупівлю зерна. Характерна для сільського господарства нестабільність на ринку зерна зумовлює необхідність застосування спеціальних механізмів державної підтримки цієї галузі аграрного виробництва. З цією метою було створено механізм заставних закупівель зерна. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» до 31 березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.
За ст. 61 цього закону після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року ДАК «Хліб України», який призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р. № 374-р державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна, та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.
Згідно зі ст. 47 означеного Закону України сільськогосподарські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у зернових складах починається з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточного року, але не може тривати довше ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим законом.
За ст. 56 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», сільськогосподарські товаровиробники мають право розпоряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна (сільськогосподарський товаровиробник) не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.
Договори на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві. Договірні правовідносини щодо використання науково-технічної продукції у сільському господарстві регулюються нормами ЦК України, законами України «Про охорону прав на сорти рослин» та іншими.
Окремими предметами договорів на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві є сорти рослин і породи тварин, які, відповідно до ст. 420 ЦК України, належать до об'єктів права інтелектуальної власності.
Відповідно до ст. 40 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» власник сорту має право передати своє майнове право на сорт на підставі договору будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Власник сорту може видати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на використання сорту на підставі ліцензійного договору. За ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.
За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату у певному обсязі, на визначеній території і в обумовлений строк, залишаючи за собою право використовувати сорт в частині, що не передається лщензіату. Ліцензіар не має права надавати ліцензії на використання сорту іншій особі на цій же території у обсязі наданих ліцензіату прав.
За договором про невиключну ліцензію ліцезіар передає право на використання сорту ліцензіату, залишаючи за собою право на використання сорту і надання ліцензій іншій особам.
Упродовж строку чинності патенту власний сорту має право в установленому порядку подати до Установи для офіційної публікації заяву про готовність надати дозвіл будь-якій особі на використання сорту (відкриту ліцензію). У цьому разі збір за підтримання чинності виключного права власника сорту зменшується на 50%, починаючи з року, наступного за роком опублікування такої заяви. Якщо жодна особа не заявила власнику сорту про свої наміри щодо використання сорту і не виявила бажання укласти ліцензійний договір, він може подати письмове клопотання про відкликання своєї заяви. У такому разі збір за підтримання чинності виключного права власника сорту вноситься у повному розмірі, починаючи з року, наступного за роком опублікування такого клопотання.
Ліцензійний договір і договір про передачу виключного права власника сорту вважаються дійсними, якщо вонгї укладені в письмовій формі і підписані сторонами.
Видача ліцензії на використання сорту та передача виключного права власника сорту вважаються дійсними для третіх осіб із дати публікації відомостей про це в офіційному виданаі. яка здійснюється на підставі занесення відповідних відомостей до Реєстру патентів.
Права на селекційні досягнення у тваринництві можуть бути предметом договору на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві. Власник патенту має право на підставі договору передати як право на породу тварини, так і права, що з нього випливають.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягають особливості правового регулювання договорів у сільському господарстві?
2. Які види договорів застосовуються у сільському господарстві?
3. Які види договорів належать до групи договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції?
4. У чому специфіка біржових договорів?
5. Що таке договір контрактації?
6. Якими законодавчими актами регулюється порядок укладення та виконання договору контрактації?
7. Хто є сторонами договору контрактації?
8. Чим відрізняється договір контрактації від договору купівлі-продажу?
9. Яким законом регулюється порядок заставних закупівель сільськогосподарської продукції?
10. У чому полягає механізм заставних закупівель зерна?
11. Що є предметом договорів на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві?
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:42:27 | Сообщение # 25
Offline
Тема 18. Правове забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції


Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.
Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.
Права та обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.

Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Якість визначається як сукупність властивостей продукції, які зумовлюють її придатність задовольняти потреби відповідно до її призначення.
Низька якість продукції — це не лише показник низької ефективності суспільного виробництва, а й загроза (коли йдеться про якість харчових продуктів) здоров'ю людини. Особливі вимоги щодо забезпечення якості та безпеки продукції ставляться до суб'єктів аграрного господарювання, які виробляють основну масу харчової продукції та продовольчої сировини.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 6 вересня 2005 р. “Про внесення змін до Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” якість харчового продукту — ступінь досконалості властивостей та характерних рис харчового продукту, які здатні задовольнити потреби (вимоги) та побажання тих, хто споживає або використовує цей харчовий продукт. Безпечність харчового продукту визначається як стан харчового продукту, що є результатом діяльності виробництва й обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними заходами і/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий "продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням.
Відповідно до ст. З цього Закону України, держава забезпечує безпечність і якість харчових продуктів з метою захисту життя і здоров'я населення від шкідливих факторів, які можуть бути присутніми у харчових продуктах, шляхом:
- встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів;
- встановлення мінімальних специфікацій якості харчових продуктів у технічних регламентах;
- встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у процесі виробництва, продажу (постачання), зберігання (експонування) харчових продуктів;
- забезпечення безпечності нових харчових продуктів для споживання людьми до початку їх обігу в Україні;
- встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації;
- забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих характеристик та їх безпечності для споживання людьми, зокрема особами, які мають особливі дієтичні потреби;
- інформування та підвищення обізнаності виробників, продавців (постачальників) і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики;
- встановлення вимог щодо знань і вмінь відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);
- встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);
- участі в роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових продуктів на регіональному і світовому рівнях;
- здійснення державного контролю на потужностях (об'єктах), де виробляються та переробляються продукти, що становлять значний ризик для здоров'я та життя людей;
- здійснення державного нагляду з метою перевірки виконання виробниками та продавцями (постачальниками) об'єктів санітарних заходів вимог цього закону;
- виявлення порушень даного закону та здійснення необхідних заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які не виконують положень Закону України.
За законом, харчові продукти, вироблені в Україні, повинні бути безпечними, придатними для споживання, правильно маркованими та відповідати санітарним заходам і технічним регламентам. Для забезпечення безпечності харчових продуктів, вироблених в Україні, забороняється: використання харчових добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання ароматизаторів і допоміжних матеріалів для переробки, які не зареєстровані для використання в Україні; використання дієтичних добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які не дозволені для прямого контакту з харчовими продуктами; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які за своєю природою та складом можуть передавати забруднювальні речовини харчовим продуктам; використання харчових продуктів як інгредієнтів для виробництва, враховуючи сільськогосподарську продукцію, якщо вони містять небезпечні фактори на рівнях, що перевищують обов'язкові параметри безпечності.
З метою забезпечення якості та безпечності сільськогосподарської продукції закон встановлює певні вимоги щодо виробництва та обігу харчових продуктів.
Забороняється введення в обіг харчових продуктів спеціального дієтичного використання, функціональних продуктів та дієтичних добавок, які не пройшли державної санітарно-епідеміологічної експертизи та державної реєстрації. Забороняється забій тварин, які не супроводжуються ветеринарним документом, що засвідчує здоров'я тварин, які направляються на забій, та ветеринарно-санітарний стан потужності (об'єкта) походження таких тварин. Забороняється здійснювати забій парнокопитних та інших копитних, а також забій свійської птиці та кролів в обсягах, що перевищують 5 голів на день, не на бойні, що має експлуатаційний дозвіл і зареєстрована ветеринарною службою. Забороняється реалізація та обіг необробленого молока та сиру домашнього виробництва, а також туш або частин туш парнокопитних та інших копитних подвірного забою на агропродовольчих ринках. Цілі туші свійської птиці, кроликів та малих диких тварин, риба, мед, яйця і рослинні продукти можуть продаватись на агропродовольчих ринках за умови їх перевірки на придатність для споживання людиною перед їх продажем. Власник таких туш зобов'язаний надати їх для дослідження у державну лабораторію ветеринарно-санітарної експертизи на агропродовольчому ринку. Ця лабораторія проводить дослідження зазначених харчових продуктів щодо їх придатності для споживання людиною згідно з відповідними правилами.
Забороняється: обіг харчових продуктів на потужностях (об'єктах), що не відповідають вимогам санітарних заходів; продаж харчових продуктів домашнього виготовлення; обіг необроблених харчових продуктів тваринного походження, в тому числі туш тварин, на яких безпосередньо та/або на упаковці відсутня позначка придатності (маркування у формі позначки придатності) за відсутності відповідних ветеринарних документів.
Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна служба ветеринарної медицини України, Міністерство аграрної політики України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, їх органи на місцевому рівні.
Названі державні органи в межах належної їм компетенції здійснюють державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, державну реєстрацію нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, декларування відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів, сертифікацію харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, запроваджують системи контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сировини, матеріалів тощо.
Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють в Україні діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів, підконтрольних санітарній службі, повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного санітарного лікаря, який видається на кожну з таких потужностей (об'єктів), що використовуються для здійснення вищезазначеної діяльності. Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України.
Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та оператори агропродовольчих ринків повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини для кожної з таких потужностей (об'єктів). Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому Міністерством аграрної політики України.
Якщо під час державного контролю або державного нагляду відповідний інспектор виявляє порушення умов експлуатаційного дозволу, що становить безпосередню загрозу для здоров'я або життя населення, відповідний інспектор видає припис про призупинення функціонування потужності (об'єкта) та/або тимчасову заборону обігу об'єктів санітарних заходів, що пов'язані з такими порушеннями, про що негайно інформує відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників, які на підставі цього припису видають постанову про призупинення експлуатаційного дозволу.
Права й обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Особи, які відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” займаються виробництвом та обігом харчових продуктів, мають право: одержувати в установленому порядку необхідну, доступну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про результати державного контролю та державного нагляду за виробництвом та обігом їх харчових продуктів; одержувати від постачальників сільськогосподарської продукції, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та матеріалів для виробництва (переробки) харчових продуктів декларацію виробника; вимагати зберігання конфіденційності будь-якої інформації та нерозголошення конфіденційної інформації, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; оскаржувати результати лабораторних досліджень, якщо ці результати відрізняються від результатів, отриманих виробником з використанням таких самих або ідентичних методів аналізу, та проводити арбітражні дослідження в уповноваженій та акредитованій арбітражній лабораторії; оскаржувати будь-які рішення відповідних інспекторів, що стосуються їх господарської діяльності, відповідно до законодавства; звертатися за захистом своїх прав до суду; вимагати відшкодування збитків, заподіяних внаслідок постачання їм непридатних до споживання, неправильно маркованих або небезпечних об'єктів санітарних заходів, за умови їх використання та зберігання відповідно до інструкцій, наданих їх постачальником; бути звільненим від відшкодування збитків, пов'язаних із непридатністю до споживання або небезпечністю харчового продукту, завданих внаслідок порушення іншими особами, в тому числі споживачами, відповідних санітарних заходів.
Законом встановлено, що особи, які займаються виробництвом або введенням в обіг харчових продуктів, повинні: застосовувати санітарні заходи та належну практику виробництва, міжнародну систему забезпечення безпеки харчових продуктів НАССР та/або інші системи забезпечення безпечності та якості під час виробництва та обігу харчових продуктів; забезпечувати використання у харчових продуктах дозволених інгредієнтів, які використовуються в дозволених межах, є безпечними та належної якості; забезпечувати наявність достатньої та надійної інформації щодо поживної цінності, складу, належних умов зберігання, застережень та приготування харчових продуктів; забезпечувати належні умови зберігання та/або експонування харчових продуктів; запобігати продажу небезпечних, непридатних до споживання та неправильно маркованих харчових продуктів; компенсувати відповідно до закону шкоду, заподіяну споживачам внаслідок споживання непридатних до споживання або неправильно маркованих харчових продуктів та споживання харчових продуктів, які були визнані небезпечними, за умови їх зберігання, приготування та/або споживання згідно з інструкціями, наданими виробником та/або продавцем тощо.
Виробник сільськогосподарської продукції, призначеної для споживання людиною, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки зобов'язаний видавати декларацію виробника на такі об'єкти під час введення їх в обіг. Декларація виробника засвідчує відповідність харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки вимогам, визначеним у декларації за умови, що вимоги, встановлені виробником, виконуються протягом подальших дій.
Декларація виробника видається на визначений період часу для серійного виробництва одного й того самого харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного засобу для переробки або для партії. Якщо декларація виробника видається на серійне виробництво продукту, включені до неї партії повинні зазначатись у такій декларації виробника. Декларація виробника, що видається на партію, має містити посилання на конкретну партію. Декларація виробника повинна містити таку інформацію: назву та адресу виробника; назву харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного матеріалу для переробки та іншу інформацію, необхідну для ідентифікації продукту; посилання на санітарні заходи, технічні регламенти або стандарти, відповідність з якими засвідчується, та умови, за яких така відповідність буде підтримуватися (умови транспортування, зберігання та інші умови обігу); дату видачі, ім'я, підпис та посаду особи, яка видала декларацію виробника; для продуктів, вироблених в Україні, контрольний (реєстраційний) номер, наданий виробнику після отримання експлуатаційного дозволу. Виробник, що видає декларацію виробника, повинен мати документальні докази дійсності його декларації. Такими документальними доказами визнаються, зокрема, протоколи вимірювань, досліджень, проведених акредитованою лабораторією, документи про впровадження на виробництві систем НАССР або аналогічних систем забезпечення безпечності та якості вироблених товарів, експлуатаційні дозволи і документи про результати державного контролю та державного нагляду санітарної та/або ветеринарної служби відповідно.

Запитання для самоконтролю

1. Яким законом регулюються відносини щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції?
2. Що таке якість та безпека сільськогосподарської продукції?
3. У чому полягає зміст державного регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції?
4. Які державні органи здійснюють функції державного регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції?
5. Які вимоги ставляться до виробництва харчової продукції?
6. Які вимоги ставляться до обігу харчових продуктів?
7. Хто надає дозволи на здійснення діяльності з виробництва та/або обігу харчових продуктів?
8. Які права мають виробники і продавці (постачальники) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції?
9. Які обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції передбачено законодавством?
10. Що таке НАССР?
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:42:46 | Сообщение # 26
Offline
Завдання та методичні вказівки до модульної контрольної роботи №2


1. Правовий статус господарських товариств у агропромисловому комплексі
Завдання:
а) дайте загальну характеристику господарських товариств у агропромисловому комплексі;
б) складіть порівняльну таблицю установчих документів і вимог до їх змісту різних видів господарських товариств у агропромисловому комплексі;
в) складіть статут сільськогосподарського акціонерного товариства.

2. Правовий статус сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю
Завдання:
а) дайте загальну характеристику сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю;
б) складіть порівняльну таблицю органів управління у різних видів господарських товариств в агропромисловому комплексі;
в) складіть статут сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю.

3. Правовий статус сільськогосподарських кооперативів
Завдання:
а) назвіть істотні ознаки сільськогосподарських кооперативів;
б) сформулюйте, в чому полягають подібність і відмінність сільськогосподарських кооперативів і господарських товариств;
в) складіть статут сільськогосподарського кооперативу.

4. Правовий статус фермерських господарств
Завдання:
а) назвіть істотні ознаки фермерських господарств;
б) розкрийте умови і порядок створення фермерського господарства та припинення його діяльності;
в) складіть статут фермерського господарства.

5. Правовий статус особистих селянських господарств
Завдання:
а) дайте загальну характеристику особистих селянських господарств;
б) розкрийте правовий режим майна особистого селянського господарства;
в) розкрийте правовий режим земель особистого селянського
господарства.

6. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств
Завдання:
а) сформулюйте поняття й основні ознаки державних сільськогосподарських підприємств;
б) розкрийте правовий режим майна державних сільськогосподарських підприємств;
в) складіть статут державного сільськогосподарського підприємства.

7. Правове регулювання здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності
Завдання:
а) дайте загальну характеристику правового регулювання племінної справи у тваринництві;
б) розкрийте особливості охорони прав на сорти рослин;
в) дайте загальну характеристику правового регулювання захисту рослин.

8. Договірні відносини у сільському господарстві
Завдання:
а) визначте особливості аграрно-правового регулювання договірних відносин у сільському господарстві;
б) зробіть порівняльний аналіз договору поставки і договору купівлі-продажу;
в) складіть договір контрактації.

9. Договори на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві
Завдання:
а) розкрийте особливості договорів на передачу майнового права на науково-технічну продукцію та прав на її використання;
б) розкрийте зміст ліцензійного договору про передачу права на використання сорту;
в) дайте загальну характеристику права на селекційні досягнення у тваринництві як окремий предмет договору на використання науково-технічної продукції.

10. Правове забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції
Завдання:
а) дайте загальну характеристику правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції;
б) розкрийте зміст державного регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції;
в) назвіть основні права й обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.

Для підготовки модульної контрольної роботи слід користуватися методичними вказівками до модульної контрольної роботи № 1.
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:43:08 | Сообщение # 27
Offline
Тестове завдання № 2


1. Мінімальний розмір оплати акцій засновниками закритого сільськогосподарського акціонерного товариства на момент скликання установчих зборів становить:
а) не менш як 50% номінальної вартості акцій;
б) 35% номінальної вартості акцій;
в) не менш як 30% номінальної вартості акцій;
г) 40% номінальної вартості акцій.

2. Термін відкритої підписки на акції не може перевищувати:
а) 6 місяців;
б) 3 місяців;
в) 4 місяців;
г) 2 місяців.

3. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю (не меншою як у 3/4 кількості) голосів акціонерів, які беруть участь у зборах з питання:
а) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств;
б) обрання членів ради акціонерного товариства;
в) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства;
г) внесення змін до статуту товариства.

4. Засновниками виробничого сільськосподарського кооперативу можуть бути:
а) фізичні і юридичні особи;
б) тільки юридичні особи;
в) тільки фізичні особи.

5. Членом сільськосподарського кооперативу може бути:
а) громадянин, який досяг 16-річного віку;
б) громадянин, який досяг 15-річного віку;
в) громадянин, який досяг 18-річного віку.

6. Кількість членів сільськосподарського кооперативу не може бути меншою:
а) двох;
б) трьох;
в) п'яти.

7. Сільськогосподарські кооперативи є суб'єктами:
а) приватної власності;
б) колективної власності;
в) змішаної власності.

8. Право на створення фермерського господарства має громадянин України, який досяг:
а) 16-річного віку;
б) 18-річного віку;
в) 20-річного віку.

9. Членом фермерського господарства не можуть бути:
а) батьки засновника фермерського господарства;
б) діти чотирнадцятирічного віку;
в) особи, які працюють у фермерському господарстві за трудовим договором.

10. Фермерське господарство створюється:
а) за рішенням місцевої державної адміністрації;
б) на добровільних засадах;
в) за рішенням місцевої ради.

11. Земельні ділянки передаються у приватну власність для ведення фермерського господарства:
а) за плату, якщо їх розмір перевищує середню земельну частку;
б) безоплатно в межах середньої земельної частки;
в) за плату в межах середньої земельної частки.

12. Розмір земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства становить:
а) 2 га;
б) 3 га;
в) 5 га.

13. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, належить до:
а) господарської діяльності;
б) благодійної діяльності;
в) підприємницької діяльності.

14. Облік особистих селянських господарств здійснюється:
а) місцевими державними адміністраціями;
б) місцевими радами;
в) органами статистики.

15. Державне корпоративне сільськогосподарське підприємство створюється:
а) одним засновником;
б) не менш як трьома засновниками;
в) двома або більше засновниками.

16. Казенне сільськогосподарське підприємство створюється:
а) за рішенням місцевої державної адміністрації;
б) за рішенням Кабінету Міністрів України;
в) за рішенням місцевої ради.

17. До основних фондів державних сільськогосподарських підприємств належать:
а) молодняк тварин;
б) вироблена продукція;
в) будинки.

18. Майно державного сільськогосподарського комерційного підприємства закріплюється за ним на праві:
а) оперативного управління;
б) власності;
в) господарського відання.

19. Діяльність з виробництва племінних ресурсів підлягає:
а) ліцензуванню;
б) патентуванню;
в) державній реєстрації.

20. Для зайняття бджільництвом:
а) потрібен дозвіл місцевої державної адміністрації;
б) потрібен дозвіл місцевої ради;
в) не потрібно спеціального дозволу.

21. До істотних умов господарського договору не відносять:
а) предмет договору;
б) форс-мажорні обставини;
в) ціну;
г) термін дії договору.

22. Вимогам закону відповідає твердження:
а) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди в усіх істотних умовах договору;
б) договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди в основних умовах договору;
в) договір є укладеним, якщо сторони підписали попередній договір;
г) договір є укладеним, якщо сторони підписали протокол про наміри.

23. Предметом договору лізингу не може бути такий вид майна:
а) рухоме майно;
б) нерухоме майно;
в) земельні ділянки;
г) індивідуально визначена річ.

24. Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції здійснюється переважно за договорами:
а) купівлі-продажу;
б) контрактації;
в) поставки.

25. Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції здійснює такий державний орган:
а) Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України;
б) Кабінет Міністрів України;
в) Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
Подпись пользователя
Администратор
Уровень 999
Сообщений: 2104
Дата: Среда, 01.02.2012, 02:43:28 | Сообщение # 28
Offline
Питання до заліку


1. Характеристика стану сільського господарства в Україні засучасних умов.
2. Предмет аграрного права.
3. Методи правового регулювання, що є характерними для аграрного права.
4. Принципи аграрного права як галузі права.
5. Система аграрного права як галузь права.
6. Визначення аграрного права як галузі права.
7. Загальна характеристика джерел аграрного права.
8. Конституція України як основне джерело аграрного права.
9. Закони, що є джерелами аграрного права України.
10. Підзаконні акти, що є джерелами аграрного права України.
11. Внутрішньогосподарські правові акти як джерела аграрного права України.
12. Поняття, особливості та розмежування аграрних правовідносин.
13. Внутрішньогосподарські правовідносини, поняття, види та структура.
14. Правовідносини у сільськогосподарських підприємствах.
15. Суб'єкти аграрних правовідносин.
16. Поняття правового становища сільськогосподарських підприємств як юридичних осіб.
17. Правосуб'єктність колективних сільськогосподарських підприємств.
18. Виробничі сільськогосподарські кооперативи. Основні положення Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».
19. Правове становище акціонерного сільськогосподарського товариства.
20. Правове становище державних сільськогосподарських підприємств.
21. Право членства громадян у кооперативних сільськогосподарських підприємствах.
22. Права й обов'язки членів кооперативних сільськогосподарських підприємств.
23. Порядок створення акціонерного сільськогосподарського товариства.
24. Право засновництва і право участі при створенні акціонерного сільськогосподарського товариства.
25. Права й обов'язки акціонерів (учасників) акціонерного сільськогосподарського товариства.
26. Правовий режим акцій і дивідендів в акціонерному сільськогосподарському товаристві.
27. Підстави, порядок і правові наслідки припинення участі в акціонерному сільськогосподарському товаристві.
28. Права та обов'язки працівника в державному сільськогосподарському підприємстві.
29. Правове становище фермерських господарств.
30. Підстави, порядок і умови створення фермерських господарств.
31. Земельні правовідносини в фермерських господарствах. Порядок надання й одержання земельної ділянки.
32. Майнові правовідносини, що виникають в процесі діяльності фермерських господарств.
33. Господарська діяльність фермерських господарств.
34. Припинення діяльності фермерських господарств.
35. Характеристика особистих селянських господарств.
36. Земельні правовідносини в особистих селянських господарствах.
37. Майнові правовідносини в особистих селянських господарствах.
38. Характеристика державного регулювання сільського господарства за сучасних умов.
39. Органи державного регулювання сільського господарства.
40. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві.
41. Державно-економічне сприяння розвиткові сільського господарства.
42. Правові методи державного регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств.
43. Характеристика виробничо-господарської діяльності сільськогосподарського підприємства.
44. Організаційно-правові засоби забезпечення виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств.
45. Правове регулювання діяльності підсобних виробництв і промислів у сільськогосподарському підприємництві.
46. Поняття фінансової діяльності сільськогосподарських товаровиробників.
47. Внутрішньогосподарські фінансові правомочності сільськогосподарських товаровиробників.
48. Правове регулювання кредитних відносин сільськогосподарських підприємств.
49. Характеристика оподаткування сільськогосподарських товаровиробників.
50. Поняття і види відповідальності в аграрному праві.
51. Підстави настання відповідальності в аграрному праві.
52. Дисциплінарна відповідальність працівників кооперативних сільськогосподарських підприємств.
53. Дисциплінарна відповідальність працівників державних сільськогосподарських підприємств.
54. Матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарського підприємства.
55. Відшкодування збитків, що настали внаслідок розкрадання або загибелі худоби та птиці.
56. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства.
57. Поняття соціального розвитку села.
58. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села.
59. Правове регулювання житлового будівництва на селі.
60. Правове регулювання шляхового будівництва в сільському господарстві.
61. Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села.
62. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення.
63. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення.
64. Права й обов'язки сільськогосподарських землекористувачів.
65. Правове регулювання водокористування в сільському господарстві.
66. Правове регулювання використання надр у сільському господарстві.
67. Правове регулювання використання тваринного світу в сільському господарстві.
68. Правове регулювання використання рослинного світу в сільському господарстві.
69. Правове регулювання лісокористування в сільському господарстві.
70. Правове регулювання племінної справи у тваринництві.
71. Правове регулювання бджільництва.
72. Правове регулювання виробництва рибної продукції.
73. Правове регулювання ветеринарної медицини.
74. Правова охорона прав на сорти рослин.
75. Правове регулювання насінництва.
76. Правове регулювання захисту рослин.
77. Правовий режим карантину рослин.
78. Поняття і види аграрно-договірних зобов'язань.
79. Договір контрактації.
80. Правове регулювання ринку зерна.
81. Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції.
82. Види і предмет договорів на передачу майнового права на науково-технічну продукцію та прав на її використання.
83. Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.
84. Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.
85. Права й обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.
Подпись пользователя
Форум » Шкільний Світ » Підручники » Аграрне право України (Крупка Ю.М.)
  • Страница 3 из 3
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
Поиск: